Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Розділ 53

Дорогою Слава розповіла Костянтину багато, окреслила своє бачення ситуації, поділилася думками про Вадима. Якщо хтось і може зараз увімкнути холодний розум – це Костянтин.

Ще є Адріан, він навіть пропонував свою допомогу, але Слава відмовилася – це її фінальні точки. І щось їй підказує – вона не помилилась у методах.

- Ти везеш мене до себе додому? – Слава зрозуміла це на середині дороги.

- Ага.

- Навіщо?

- Дехто тебе випередив, - Костя загадково посміхається.

- Нік?

– Ні. Він ще не прилетів. Але чекаю на його приліт з дня на день.

Слава виходить із автомобіля на території особняка. Переступає з ноги на ногу, незатишно їй тут.

- Проходь. Не соромся, - Костя показує рукою у напрямку парадного входу.

- Що ти задумав? – хмуриться, але йде слідом.

Біля входу її зустрічає Каріна.

Німа сцена. Дівчата здивовано дивляться одна на одну.

- А ти що тут робиш? – вигукує Слава.

- Усі просять за Микиту, який він щасливчик, - відповідає за неї Огнєв.

- Я не могла залишатися осторонь, - Карина каже тихо і опускає голову.

– Я запросив Карину пожити у нас якийсь час.

- Значить, я даремно старалася, - Слава цокає язиком.

- Ти знаєш, що ні, - Костя раптом стає серйозним і дивиться на неї.

Очима каже те, що розуміє лише Слава. Їй дійсно потрібно прощення, залишити в минулому образи і чвари та почати все з чистого листа.

- Ви можете пройти у вітальню поговорити. Думаю, я поки що зайвий.

Слава відчуває на собі погляд. Піднімає голову на сходи, бачить Любу за руку з Надією – її дочкою.

Вона не бачила дівчинку багато років.

- Доброго дня, Славо, - дружина Костянтина ввічлива, хоч у її очах все одно присутній страх.

- Доброго дня, - дівчинка вітається з нею як з чужою.

Вони і є чужі люди.

- Вітаю! – Слава дослухається до внутрішніх відчуттів.

Все правильно. Надія тут щаслива. Не та мати, що народила, а та, що виховала у коханні. Костіна дружина з цим упоралася, а Слава… їй тут нема місця.

Чи шкодує вона? Скоріше ні…

Час не повернути назад. А чи треба?

Вона йде з Каріною до вітальні. Навіть пришвидшує крок. Зустріч із дружиною Костянтина розбурхала душу.

- Ти чого втекла? - запитує у Каріни.

- Наче хтось помітив моє зникнення, - зітхає.

- Нік ледь Адріана не прибив, щоб той видав твоє місце знаходження.

- Дуже смішно, - стільки болю в її очах, що Славі моторошно стає.

- Карін, я серйозно. Він шукає тебе.

– Тут знайде. Потрібно ... - запинається.

- Продовжуй.

- Завершити…

- Карін, ти припиняй. Усе не так погано. Ти в положенні, не доводь себе, - Слава ніколи не вміла втішати, їй складно підібрати слова, але те, що вона бачить, їй точно не подобається.

- Як там справи? - запитує. - Ворон щасливий зі своєю Василісою прекрасною, - дивиться кудись у далечінь, відчужений голос.

- Дуже щасливий. Як послав її, так крила виросли, - Слава посміхається.

- Тобто, послав? - Каріна аж вскакує з крісла.

– Просто. Залишив її в руках Вадима, а сам погнав тебе шукати.

- Не мене. Дочку, – тихо поправляє. - Дивно, я думала, тепер він уже не проґавить свою голубку.

- Ой, - Слава махає рукою, - Тут видихнути треба, що позбувся. Яка там голубка, курка облізла.

- Вони просто посварилися. У Василіси характер складний, – продовжує гнути свою лінію.

- Каріш, - Слава підходить і охоплює обличчя Каріни руками, - Ти його голубка, завжди була і будеш. Не відлітай від свого щастя.

- Не кажи дурниць, - Каріна скидає її руки. - Вибач, мені недобре, - вибігає з вітальні.

Слава зітхає, надто велика стіна, і однією розмовою її не подолати. І це між ними, помічники та треті особи тут зайві.

У Кості вона провела решту дня та залишилася ночувати. Навіть поговорила з Любою. Подякувала їй за те, що стала матір'ю її дочки. Побажала їм щастя, і подумки назавжди закопала сокиру війни. Якщо Костянтин вибрав Любу, то хто вона, щоб засуджувати його вибір? Нехай будуть щасливі - ця думка вперше промайнула в її голові.

Поговоривши ще раз з Каріною, Костею, вона вирушила до брата.

З ним у неї давно все розладналося, а його дружині вона завдала такого болю, що не кожна витримає. Слава не розраховувала на прощення, але їй було важливо сказати ці слова, що вона й зробила.

- Стасе, Олено, я знаю, що я остання людина, яку ви хочете бачити, але за ці роки багато чого змінилося… Я хотіла попросити у вас вибачення…

- Слава, я давно не тримаю на тебе зла, бо злість насамперед руйнувала б мене. Я щаслива зі своїм чоловіком і бажаю тобі того самого. А що було ... - знизує плечима, - Нехай там і залишається.

- Але краще все ж таки будь подалі від нас, сестрице, - додає брат.

По його очах вона бачить, що він їй не вірить. Має на це повне право.

На цьому візиті Слава закінчила своє перебування у столиці. До Богдана не поїхала, з ним навряд чи в неї вийде розмова. І до нього, у неї ще жива образа, не за себе, за Ніка. Не мав він права так чинити. Але це на совісті Богдана.

Повертається вона з легкою душею, наче багаторічне каміння скинула. Слава горить бажанням швидше побачити Адріана та сина, але хата зустрічає її порожнечею.

Він поїхав у невідомому напрямку. Світ тьмяніє перед очима Слави. Невже вирішив забрати сина та залишити її? Тієї миті, коли вона повірила, що все ще можливо?

Охоронець передає їй записку. Слава тремтячою рукою відкриває конверт. А там… там лише цифри…

- Що це? - дивиться здивовано на охоронця.

- Хазяїн сказав, що ви розберетеся.

Вона набирає номер Адріана знову і знову. Довгі, дратівливі гудки.

Слава не знаходить собі місця. Ламає голову над загадкою, не спить ніч, все думає.

Потім, коли перша паніка спадає, на думку спадає шалена ідея, вона вбиває цифри в пошуковик.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍