Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Не треба, - вмішалась я, прекрасно знаючи, що Вітасине самоуправство може погано закінчитись. – Сергію Петровичу, вам води?

- Спасибі, Оленько, - м'яко посміхнувся він. – Мінеральної, будь ласка.

Отримавши свою склянку і вчепившись в бутерброд так, наче боявся, що відберуть, чоловік боком направився до виходу з кухні. Дивовижно, куди тільки зникли та твердість та впевненість, що відчувалась в кожному його русі ще кілька хвилин тому, до того, як сварка переросла в сімейний скандал.

На мій подив, штучна доброзичливість Віталіни не зникла навіть після того, як Сергій Петрович пішов. Вона вчинила дві чи три спроби відібрати в мене тарілки, щоб помити їх самостійно, пробувала зайняти місце біля рукомийника і навіть збиралась приступити до справи без фартуха, коли не змогла його знайти, але, на жаль, потерпіла невдачу і тепер спостерігала за тим, як я терла чергову тарілку знайденою на поверхні чистою губкою.

- Не розумію, - ахнула Вітася, - чому Олена Володимирівна не купить собі щітку для посуду! Це ж куди зручніше! – вона зобразила руками, очевидно, цей самий пристрій, про який говорила. – А то з довгими нігтями з губкою намучаєшся. Але тобі простіше, певне. Ти б до майстра сходила! Хочеш, порекомендую свого? – і вона забарабанила нігтями по кухонній поверхні, приваблюючи увагу до свого манікюру.

Захотілось надягти миску Віталіні на голову. Якщо б я раптом вздумала відвідувати салони, то все одно змогла б там просто підрівняти форму нігтів та кутикули. Гель-лак, такий популярний зараз, був мені суворо протипоказаний, спроба, вчинена три роки тому, довела, що алергія на нього – мій вічний супроводжувач по життю, і краще не ризикувати. Крім того, відчуття будь-чого на нігтях, якщо чесно, було мені неприємним.

Ось лише розповісти Віталіні про алергію – точно не варіант! Щоб підняла на сміх, познущалась, а потім з задоволеним виглядом пройшла мимо? Ну ні!

- На жаль, - посміхнулась я, подивившись на її яскраво-червоні нігті, - Даня терпіти не може всі ці лаки, дизайни… Він за натуральність.

- Он як, - Віталіна закусила губу. – Так він тебе обмежує? То не найкраща якість для чоловіка.

Я поняття не мала, як Котовський ставиться до манікюру, але як брехати, то з музикою!

- Ну що ти, - проворкувала я. – Якби мені раптом захотілось чогось дико червоного під Новий рік, він би і слова мені не сказав! Але ж люди, що кохають один одного, повинні мати спільні смаки! Мені теж більше всього до душі натуральність у зовнішньому вигляді.

- Так? – хмикнула Віталіна. – А як же волосся?

- А що волосся? – вигнула брови я. – То мій натуральний колір.

- Та ну, - скривилась Вітася. – Блондинка з темними віями.

- Пощастило, - знизала плечима я і повернулась назад до свого посуду.

На кілька хвилин на кухні запанувала тиша, і я вже було сподівалась, що Вітася змириться зі своєю поразкою і більше не буде морочити ні мені, ні Котовському голову. Судячи з усього, сподівалась я дуже дарма, тому що через дві хвилини жінка шепотом повідомила мені:

- У Данечки насправді чудовий смак… І на жінок в тому числі!

Комплімент мені? Ну, в це я ні за що не повірю.

- Можливо, він тобі не розповідав, - продовжила Вітася, - але в дитинстві та юності Данило з розуму сходив через мене! Коли йому було сімнадцять років, він мені просто-таки проходу не давав… А я, дурненька, думала, що в нас різниця у віці, та й таке… а ось зараз би… Впевнена, перші почуття просто так ніколи не проходять.

Певне, справжня наречена на цих словах повинна бути посіріти, спохмурніти, позеленіти і побажати Віталіні якомога швидшої і страшнішої смерті, але моя мила та ласкава посмішка вийшла дуже щирою.

- Так? Дуже дивно. Даня мені про тебе трохи розповідав…

Віталіна зробила груди колесом.

- Але я б не сказала, що то були дуже позитивні спогади…

- Чоловік, яким знехтували… - почала було Вітася, але я впевнено перебила її.

- Ну ні, зазвичай він більше згадував дитинство та подружку його сестри, яка постійно крутилась рядом.

Жінка кашлянула та піджала губи.

- Дитинство… - почала вона. – Це така чудова пора… Знаєш, про що мріють всі маленькі дівчатка?

- Не знаю, - не втримавшись, відгукнулась я. – Все-таки, я була маленькою дівчинкою років на дванадцять пізніше за тебе, Віталіно. Запити трохи змінились.

Вітасю ледь не перекосило. Вона аж смикнулась до мене, плануючи, очевидно, вчепитись в волосся, але в останню мить зупинилась.

- Ти про це ще пошкодуєш, - прошипіла вона. – Лиши Данила в спокої, Оленько, а то…

- Боюсь, погрози – це не до мене, - знизала плечима я. – І, так, я в курсі, що Данило тебе терпіти не міг. І ніякою великою любов'ю не загорівся в сімнадцять. Брехня, вона така штука, перевіряється.

І я пішла, лишивши Вітасю наодинці з бажанням мене вбити.