Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- Надивилася? Втамувала свою цікавість? – знуджено поцікавилася Ейра, заховавши очі під сонцезахисними окулярами.

- Так, – похмуро видала я й забігла до берлина.

- Вражає, правда ж? – продовжила дівчина насмішкувато.

- З кожним днем мені все більше здається, наче ваш світ рухається в напрямку темного провалля. Зневіра, байдужість людей і їх схильність звертатися до демонів мене направду лякають, – зізналася чесно.

- Віра обмежує, тому люди перестають нею цікавитися, щойно це розуміють, – знизала плечима дівчина. - Значно простіше жити, розуміючи, що тебе не обтяжує жоден страх, обов’язок чи повинність.

- Помиляєшся, віра об’єднує. Духовні кордони, встановлені нею, сіють стриманість, котра сприяє порядку. Порядок необхідний для підтримання контролю й запобігання хаосу, нестриманості й жорстокості.

- Ми з цим і без того чудово справляємося, – впевнено заявила дівчина. - Мій брат бездоганно виконує обов’язки намісника. Рада й навіть архонт цілком задоволені його діями й успіхами – хіба це не показник?

- Показник, – кивнула.

- Брат не може змусити всіх людей повірити в котрогось із богів, бо це особистий вибір кожного. І кожен сам вирішує, йти йому до храму чи витратити цей час на щось більш корисне; кожен сам вирішує: вірити йому в божество чи в демонів; кожен сам вирішує: кому підносити дари й подяки і наскільки щедрими вони будуть. Ми живемо в демократичній країні, де кожна істота не позбавлена вибору. Тебе ніхто не змушує коритися нашому рішенню, ти вільна ходити до будь-якого храму й будь-коли – і тебе за це ніхто не засудить. Тож не суди інших.

Суворість в голосі дівчини мене трохи вгамувала. А й справді: чому мене це так зачепило? Це для мефесців питання віри було принциповим, бо віра давала відповіді (або принаймні створювала видимість, що це робить) на ті питання, на які не міг відповісти ніхто з місцевих жителів, навіть найстаріші. Повна відсутність магії створила для нас певні обмежені умови існування, породила чимало проблемних моментів, які легко вирішувалися питанням віри. Я звикла вірити, звикла до думки, що у всесвіті є хтось вищий за просте життя, за простого смертного. І тепер усвідомлювати зворотне чи просто чути погляд, відмінний від мого, дико, було бентежно і страшно.

Але чому в мене відчуття неповноти картини? Історія з храмом і тим жорстоким убивством у заїжджому дворі наводить на думку, що мені навмисне демонструють тільки позитивне. Що ж, із цим ще доведеться розібратися. Хоч я й сама не розумію, для чого це мені.

Всю дорогу додому я мовчки проводила поглядом дерева, які швидко втікали з мого поля зору. Лідія дрімала в мене на плечі – таки день видався непростий, – а Ейра час від часу кидала в мій бік дивні задумливі погляди, та все ж не наважувалася заговорити. Я не знала напевне, що її тривожить, та відчувала, що в її ставленні до мене щось невловимо змінилося. Не було більше в очах того привітного тепла, не було й приязні. Принаймні, тепер все це здавалося демонстративним, що неабияк засмучувало.

Дарма я зачепила цю тему.