Єва Басіста - Коли вибір лише один, Єва Басіста

Глава 36

Ліфт зачинився. Іван стояв із перекривленим обличчям. Так йому і треба. Однак яка це помста? Ніяка.

Ось підкласти йому під дупу щось гостре або підлити в каву проносного - це вже краще. Утім це фізичний біль, який не зрівняється з душевним. Навіть страшно подумати скільки дівчат пройшло через його ліжко та скільки сліз вони виплакали. Мабуть, що багато, проте рано чи пізно за якісь погані вчинки доля підсуває випробування або навіть кидає у подібні ситуації. Звісно мене бере сумнів, що Іван потрапить до рук жінки, яка закохає його в себе, а потім демонстративно кине.

Увімкнувши комп'ютер, я чомусь зненацька згадала Максима. З голови досі не йшла наша ніч у полі та решта. І чому постійно поверталася в минуле? Невже мало теперішнього? Відповідь на це питання доволі проста - кохання жевріло до нього, попри всі мої спроби загасити його.

- Привіт, - прийшло мені повідомлення на телефон.

Я здивувалася. Хто мені міг писати у такий час? Взявши телефон до рук, я зрозуміла, що мене турбувала Яна. Після вечора суботи ми не спілкувалися.

- Привіт,- відписала я та продовжила. - Як ти?

- Соромно перед тобою, - прийшла мені така відповідь.

- Ну всі інколи трішки перебирають зі спиртним.

- Не у моєму випадку. Мені взагалі не можна пити, але я не стрималася. Зараз я відчуваю себе жахливо.

- Яно, ти про що?

- Попри розкішне життя я маю дуже велику проблему - залежність від алкоголю.

Коли я прочитала це речення, то сильно здивувалася. Невже з нею трапилася така халепа? Господи, мені аж шкода її. Ніколи не могла подумати, що в неї така біда. Алкогольна залежність це дуже погано. Та будь-яка залежність це фігово. Ось, наприклад у Вікторії, ще однією моєї подруги, яка вже тиждень чомусь не давала про себе знати, не може і дня прожити без солодкого - шоколад, печиво та булочки. Коли ми жили разом у гуртожитку, то вона вранці не виходила на пари без одного ритуалу. Вона мала обов'язково заварити гірку каву та закинути до свого шлунку декілька шматочків шоколаду. Віка могла не нафарбуватися, але без солодкого - ні кроку. Звісно вона завжди встигала намалювати собі стрілки та зробити повний мейкап, але то інша історія

- Я вже понад рік лікуюся, - далі писала Яна. - Зараз є деякі результати. У мене навіть фактично не було зривів, але в суботу мене наче чорт попутав. Я гадала, що один бокал нічого не зробить, але мене понесло...

Я не знала, що їй відповісти. Пожаліти? Підтримати добрим словом? Мабуть, так і треба. Але яка причина її алкоголізму? Невже у неї були якісь проблеми на фоні всього ідеального? Чи ця залежність виникла на фоні того, що від такого солодкого життя вечір не міг обійтися без келиха вина?

- Надіюсь, що в тебе все вийде, - відписала я.

- Дякую. Ще раз вибач за мою поведінку та зіпсований вечір.

- Та все добре. Я все розумію.

- Дякую, - настрочила вона та швидко написала ще декілька речень. - Також вітаю тебе з тим, що скоро зміниш свій статус. Надіюсь, що погуляю на твоєму весіллі.

- Звісно погуляєш, але тільки з дитячим шампанським у бокалі.

У відповідь Яна відповіла смайликом, а я усміхнулася та кинула погляд на монітор комп'ютера. Треба далі працювати, бо я вже тридцять хвилин витратила на цю розмову, яка не принесла мені нічого доброго. Звісно тепер я знала, що моя білява подруга не така ідеальна, а за її щасливими фото у соціальних мережах ховалася значна кількість проблем.

Хоча не довго тривало моє бажання до праці. Мені нагадала про себе Вікторія, яка ще досі не повернулася з відпустки.

- Я розумію, що ти в соціальних мережах викинула світлинку з колєчком, а мені похизуватися? Нє? Не треба?

Коли Віка використовувала в листуванні суржик, то це означало одне - вона трішки зла. Це зрозуміло, бо фактично ми понад тиждень не спілкувалися та вона не знала останніх подій, що трапилися зі мною, проте я думала, що не стану їй про них розповідати.

- Вибач, я на роботі сильно закрутилася, - відписала я.

- Одне місце ти.

- Ну не злись...

- Та все ок, - відписала Віка. - Позлилася та досить. У такому разі поки мені нічого не розказуй. Я приїду з відпочинку у наступний вівторок, то надіюсь, що ввечері зберемося, та ти мені під кафійок із цукерками розкажеш все.

- Звісно, але можна я буду пиво з таранькою? - запитала я.

- Без питань. Тому давай в неділю уточнимо час?

- Домовилися, - відписала я.

На цій ноті наша розмова закінчилася, та я мала знову приступити до роботи, але до кабінету, який я ділила ще з двома колегами, зайшла Ліда. Ця чорнява та тендітна дівчина була секретаркою нашого начальника - Миколи Валентиновича.

- Зоє, тебе шеф хоче бачити негайно

Голос Ліди насторожував та давав розуміти, що мене чекало щось лихе.

- Добре, вже йду, - встала я та пішла за нею.

Через мить я стояла біля дверей начальника. Мені було зрозуміло чого мене викликали. Іван цьому стовідсотково посприяв. Пішов та нажалівся своєму батьку. Шкода, що останній не бачив, яке дурненьке його чадо

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍