Ольга Манілова - Поцілунок одного разу , Ольга Манілова

Вона мотає головою, закриваючи одну частину обличчя долонею.

- Нічого не сталося. Я... Це дуже гарний камінь, — ридає ще дужче, — куди я його одягну? Та нікуди. Мені завтра ось... Я ж у цех із ним не піду. Я взагалі не хочу туди йти!

Він похитує її на коліні.

- Не йди. Більше ніколи. Цього всього тобі не треба. Забудь, як страшний сон.

- Ти не розумієш, я...

- Чого я не розумію? Кіра, не знаю, кому і що ти доводиш, але пахати за копійки без нормальних вихідних, хоч шити, хоч підлогу мити, це...

Приголомшена вона повертається до нього різко.

— Ти знаєш?

— Звичайно, я знаю, — заводиться Роман, але протяжно видихає і перекидає шовковисте волосся з одного плеча на інше. — Збожеволіти можна, ти думаєш... Ти думаєш, я не дізнаюся, що з тобою таке? Ми тут з тобою не в кішки-мишки граємо в яслах. Чого я не знаю, то це на хріна ти так зробила.

Кіра поспішно витирає новоприбулі сльози. Впевненість у тому, що Роман про те, що трапилося, знати не може, бо інакше не зміг би стриматися і промовчати, тепер здається наївною, як і минула безвідповідальність по відношенню до проблем на роботі.

— Ніби я навмисно це зробила, — шморгає вона. — Вони запропонували, і мені довелося погодитись.

- Навіщо?

Лежачу на столі руку Роман стискає в кулак, але голос залишається спокійним.

— Виходу іншого не було. Слухай, все складніше, ніж здається. І потім штраф...

- Який ще штраф? — ударяє він кулаком по дерев'яній поверхні, і дивним чином це протвережує Кіру. Вона витирає останні сльози. — Ти зараз абсолютно серйозно хочеш сказати, що не було виходу, бо якийсь штраф треба заплатити? Розповідай усе, якщо не хочеш, щоб цехи твої завтра згоріли на хрін.

Вона б'є його по руці, але потім притискається ще сильніше.

— Вони не виплатили мені зарплату за вересень. Пішло на сплату штрафу. Треба було якось оплатити частину, що залишилася. Ти розумієш, що я порушила нормальний перебіг роботи цими поїздками?

— Якось сплатити, — повторює Карелін сухо. - Скільки?

— Ну навіщо ти, — стискається Кіра. — Рома, справа вже зроблена. Мені днів вісім залишилося працювати, і штраф буде сплачено. А ось треба думати... думати, що далі...

- Скільки?

- Навіщо це тобі? — Кіра розвертає до себе його обличчя зі скам'янілим виразом.

Він дивиться їй у вічі.

— Хочу знати, скільки коштує спокій та настрій моєї жінки. Раптом ми з нею не можемо собі це дозволити.

Кіра чіпляє ніготь на своєму вказівному пальці і намагається не дивитись на гарне кільце по сусідству.

— Ходімо, проїдемося з тобою, — шумно втягує повітря він і загортає тонку руку в свою.

Вони спускаються до машини, в якій возять Кіру; та майже така сама, як і в Кареліна, навіть колір однаковий. Іраклій насамперед чемно вітається з дівчиною:

— Доброї ночі, Кіро В'ячеславівно.

Кіра В'ячеславівна навіть не морщиться, як щоразу, коли здоровань звертається до неї на ім'я та по батькові. Розгублена і невпевнена, вона спостерігає, як Карелін бере у водія ключ.

— До післязавтра відбій, і скажи їм, щоби пасли нас не ближче чотирьохсот метрів і щоб не втручалися.

Карелін мчить з Кірою у бік об'їзної дороги. Мовчки й упевнено, начебто є конкретний план. Сил у дівчини питати нема.

Коли вони виїжджають на трасу, і машина жадібно жере асфальт, він береться за її коліно, як часто робить, якщо за кермом.

Вони наближаються до посадки, якщо судити зі зниження швидкості і тонкої лінії дерев, освітленої фарами. Потім повертають до яру, в пащі якого зорить імлою низина.

— Рома, навіщо це, навіщо нам тут бути… — запинається Кіра, з побоюванням поглядаючи на голі безлюдні околиці.

Чоловік усміхається, крадькома глянувши на неї, і навіть сміється.

— Що, думаєш, нарешті вирішив прикопати тебе десь у лісі? Хто вечерю не їсть, того одразу в яр.

Вона сопе дикобразом і відкидається на спинку сидіння зі схрещеними на грудях руками. Авто Роман зупиняє неподалік обриву і фари не вимикає. Кіра навіть витягає шию, щоб розглянути нерівні, з рідкісними кущами края височини.

Рома щось налаштовує на сенсорній панелі керування.

- На вихід, - він хмуриться. — І треба ж чорні мішки не забути для твого тлінного тіла.

Кіра дозволяє собі розлючено грюкнути дверима.

- Дуже смішно. Не можу дочекатись, щоб почути, що ми тут робимо.

Він відводить її від машини ближче до чагарників посадки на протилежному боці яру.

— Краще побачити, аніж почути. Мені здається, знаєш... все, що я говорю тобі, має зворотний ефект.

Пульс у Кіри стрибає з внутрішнього трампліна, серце то рипається, то сповільнюється. Карелін проводить великим пальцем по її щоці. Вона вже сама себе згадати не може, якою була доки не звикла до цього дотику. Усередині щось похитується від сп'яніння і приходу адреналіну, що дурманить.

Рома вкладає в її долоню ключ-брелок від тачки. Натискає її пальцем одну з кнопок. Кіра дивиться на нього незрозумілим поглядом.

- Дивись.

Машина самостійно рухається, і рухається до обриву. Кнопку він їй не дає змоги відпустити.

- Що ти робиш?! Ти... Рома!

Вона дивиться на машину, що завалюється в низину, а він дивиться на Кіру.

— Що ти наробив, Рома? Жах! Вона ж розіб'ється зараз унизу!

Спроби вирвати руку з кулака чоловік припиняє, утримуючи невблаганно та міцно.

Він збожеволів! Іншого пояснення не може бути.

Кіра з жахом вслухається в тріск і скрегіт металу автомобіля, що погнувся і розламався, який приземляється на дні яру.

— Ось настільки мені все одно, який там чортів штраф, і скільки він буде коштувати, і скільки доведеться розплатитися десь. Наочно? Мені тачку не шкода. Це річ, Кіро, гроші теж.

У неї голос барахлить, а по крові мчать міни, відірвані від серцевого якоря-ланцюга.

— Ти… ти… ти джип розтрощив, щоб мені все це довести? — практично кричить Кіра.