Ольга Манілова - Поцілунок одного разу , Ольга Манілова

Розділ 26

Вранці Карелін пожирає її поглядом, спостерігаючи із ліжка за зборами на роботу. Неабиякою силою притягує до себе, як тільки доводиться взяти з тумбочки телефон.

- Я сьогодні рано повернуся, і ти не затримуйся.

— Та я й не затримуюсь. Нема де там затримуватися. Рома, все нормально?

- В сенсі?

- У тебе. Я не питаю, чому ти затримуєшся. Але чи все... гаразд?

— Я звик працювати на випередження, — він стискає її пальці до болю, мабуть, не помічаючи силу, яку застосовує. — Щоб усе було гаразд, треба заздалегідь рухатися.

— Ти досить проникливий, — обережно відповідає Кіра. Долоню вона, нарешті, повертає собі. Але тут він цілує дівчину на прощання. Владно і грубо. Поспішає до ліфта вона вже захеканою.

Вдень Кіра курить на закинутій галявині за цехами, стрільнувши сигарету у вахтера. Згадує, як тоді вийшла на дорогу та знайшла порожній Рендж та розкидані речі Тимура. Здається, це було так давно.

А ввечері... Петя, виявляється, подався ночувати до Ксюші, з якою вони тепер як сіамські близнюки. А Карелін чекає на неї за столом на кухні з вимкненим світлом.

Сидить і крутить у руках білу картонку.

Кіра не наважується підійти та поцілувати його. Накочує таке — ніби вона на чужому місці взагалі, і обман ось-ось розкриється — дедалі частіше.

У сковороді розігріті грузинські страви, що залишилися вчора.

— Я вже сьогодні обідав. А ти з'їж, будь ласка.

Вона намагається відтворити невимушену атмосферу, плюхаючись на стілець і неохайно влаштовуючи сумку на сусідньому сидінні.

- Я теж не хочу. Потім з'їм.

— Я не сказав, що не хочу. Я сказав, що вже їв. А ти?

Карелін дивиться не на дівчину, а на картонку.

— Я просто не хочу, добре. Я не голодна. Ром...

- Чому ти не хочеш? - Вимовляє він повільно і чітко.

— Та немає апетиту, от і все. Щось останнім часом так.

— Так, останнім часом, — зітхає Роман і невластивим йому жестом проводить долонею по волоссю. Які ж вони у нього розкішні, густі та слухняні.

— Будемо сидіти в темряві? — буденно цікавиться Кіра.

Він нарешті підіймає на неї очі. Вирівнює картонку на столі. Дістає щось із кишені.

— Очі втомилися, — пояснює, — у мене для тебе подарунок. Дай сюди руку.

Вена, розташована біля її правого вуха, мабуть, переживає кров'яний тайфун. Тільки так можна інтерпретувати гучний шум, що б'ється прямо в барабанну перетинку.

Вона панічно міркує, яку реакцію видати. Безповоротно і остаточно заплуталася в тому, що треба робити, і в тому, що хочеться.

Ніколи в житті його не скривдить, якщо підготував подарунок.

Але в ті миті, коли неакуратні пальці розв'язують оксамитовий мішечок, залишається молитися, щоб подарунок виявився чимось скромнішим.

На її розкриту долоню падає діамантова каблучка.

За панорамними вікнами тепляться далекі вогні міста, і блимає синє світло із сусідніх комплексів. Але досить відблиску масивної вуличної лампи, щоб вловити самотній розкішний спалах дорогоцінного важкого каменю, коли Кіра крутить кільце в пальцях. Вона готова присягнутися, що відкриває рота для відтворення слів, але нічого вголос так і не проривається.

Жахливо дорого, недоречно, непрактично і з розрахунком, але Кіра нічого з собою вдіяти не може: кільце чудове, і вона готова від захвату завищати.

Як же важко бути меркантильною, особливо коли такою здатися не хочеш, але як воно блищить і переливається.

— Ти… — налаштовує вона своє слиновиділення, — ти… Воно чудове. Таке гарне. Я вдягну його, добре?

Роман дивиться на дівчину спідлоба застиглим поглядом. Але значно випрямляється.

- Кіра. Звісно, одягай. Це твоє кільце.

Сідає, як влите, і пішло воно все до біса! — Кіра крутить долоню та оглядає подарунок з усіх боків. Вона заходиться радісним сміхом, ловлячи погляд Кареліна, що стежить за кожним рухом.

- Я обожнюю крапельку. Форму я маю на увазі. Боже, воно просто неймовірне!

Його губи тремтять в посмішці. Роман пересуває оксамит і картонку до дівчини.

— Я… радий, що тобі подобається. Я помітив, що сережки ти особливо не носиш. І мені пояснили, що чисті діаманти особливо гарні на каблучках.

У пориві дівчина кидається на шию, навіть не давши договорити. Він теж коротко сміється, садячи Кіру собі на коліна та легенько підкидаючи її на нозі. Нестримно цілує крило виступаючої ключиці.

— Дякую, — шепоче вона.

- Дурниця. Це дрібниці.

Сенс раніше сказаних ним слів починає доходити до ватної, дурної голови Кіри. Сережки вона особливо не носить, так, але взагалі куди вона зможе одягнути це кільце? Це ж кумедно.

Все це смішно та безглуздо. Абсурд.

Смішно ганятися за кожною іскрою відблискування. Ця каблучка не має нічого спільного з її життям.

Господи, вони з каблучкою — найнесумісніші речі на світі.

Кіра - просто жалюгідна мрійниця та ідіотка.

Їй завтра підлогу драїти і знову надзвонювати Морозову, і вони з Петром вже вилізли з бюджету, зафіксованого на місяць.

— Мені нікуди його вдягнути, — вимовляє вона ніби під густою каламутною, холодною водою.

Він тикає носом дівчині в шию і затягується запахом шкіри, але вона ніяк не реагує на це.

— Я замовлю ще трохи, тільки окремі. Я знаю, куди ти можеш одягати їх на ланцюжку, просто нічого іншого вдягати не треба буде вже. Хм, як гадаєш, куди? А з кільцем прийде... — і не відразу Роман помічає, що вона задихається. Це дає їй фору виплакати першу порцію товстих гарячих сліз.

- Що за...

Кіра ламається схлипом, і тепер ридання лавиною знищують на своєму шляху весь цей вечір. Намагаючись зняти обручку, вона заковтує повітря як в агонії.

- Що таке? Що, в біса, таке, Кіро? Що відбувається?

Звичайно, Роман утримує її силою, коли дівчина поривається рвонути кудись убік.

— Кіро, заспокойся, — стурбовано просить він, — навіщо так плакати? Щось трапилося? Розкажи мені.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍