Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

Зниження температури й розмір водяних крапель — ось теми більшості розмов. Мадам Бержеро знову приготувала свої звичні фрази. Я вся нашорошена в очікуванні приходу моїх батьків. Вони хочуть помилуватися їхньою донькою на роботі. Їх цікавить також, коли я зможу взяти відпустку, планують запросити нас із Ріком у гості. Я трішки боюся їхнього візиту: батьки на людях чомусь говорять зі мною, як із маленькою… Зважаючи на погоду, моя мама точно запропонує мені одягти шапку й рукавиці. Змушена буду терпіти…

На кінець ранку крамниця переповнена. Люди підтягуються, щоб не залишити нікого на тротуарі під дощем. Зайшов мсьє Калан. Крапельки дощу вилискують на його масному волоссі. Здається, він щасливий. Мені так і хочеться сказати, що він бридкий слимак — «бридмак», як сказав би Ніколи, — що радіє з такої прикрої погоди, але думаю, що це його нікчемна душа веселиться від похнюпленого настрою йому подібних. Перед ним восьмеро людей. Він бурчить:

— Потрібно відкрити ще одну касу або найняти продавчинь, які знаються на професії…

Люди його ігнорують. Я теж не звертаю уваги, просто працюю. Одна жіночка мала нещастя сказати, що за дощової погоди її мучить ломота в тілі. А цей стариган скористався, щоб видати одну зі своїх безглуздих фраз: «Речі мають ту цінність, якою ми їх наділяємо». Почекай, щоб із тобою щось сталося, і тоді ми тобі нагадаємо. Усі чекають: зараз він піде. Якщо добре подумати, то такі екземпляри свого роду благословення: завдяки їм ми не звикаємо до чемності людей, не розраховуємо, що всі нам чимось зобов'язані. Після нього всі здаються привітнішими. Кожна секунда життя стає цінною. Уявляю його існування: негаразди в сім’ї, на ножах із сусідами. Навіть його кіт, мабуть, паскудить у капці. Усі сподіваються, що одного дня мсьє Калану по злочину буде й кара. Ніхто не чекає, що це станеться просто зараз, а особливо завдяки закутаній у водонепроникний плащ старенькій, яка тремтячою рукою спирається на свою квітчасту парасольку.

Коли настала її черга, вона наблизилася до прилавка. Привіталася з мадам Бержеро й кивнула мені. Зазвичай вона приходить що два дні. Минулого місяця їй зробили операцію на катаракту, і просто дивовижно, наскільки змінився її погляд. Можна сказати, що вона відкриває світ заново.

— Я візьму півбагета і, якщо у вас є, то ще й віденську випічку.

Цей негідник втручається:

— Сподіваюся, вона в них є, інакше це не можна було б назвати пекарнею!

Він сам заходиться від реготу. Бабуся зводить очі до неба. А грубіян веде далі:

— Коли дивишся, як жінки працюють, то стає очевидним, чому Бог — чоловік…

Щось завмирає на обличчі старенької. Вона кладе свій хліб на прилавок, оминає клієнтів, що відділяють її від Калана, і підводить на нього свій пронизливий погляд. Усі затамували подих. Вона точно скаже йому все, що думає. Раптом хапає свою парасольку й періщить його щосили, волаючи:

— Та ти врешті заткнеш свою пельку, старий нездаро!

Ошаліла, вона ще раз його б'є майстерним ударом коваля. Усі приголомшені, але ніхто не втручається. Багато хто навіть отримує моральне задоволення. Забудьте супергероїв у вузьких комбінезонах і в плащі, що розвівається на вітрі. Забудьте силунів, які виходять із туману, щоб відновити справедливість і врятувати світ. Сьогодні все змінюється. Рука провидіння, божественна помста — це маленька бабуся з неперевершеним знаряддям: квітчастою парасолькою.

Захоплений зненацька, Калан затуляє обличчя, видає безглузді щурячі звуки, потім втрачає рівновагу й гепається на сідниці. Літня відвідувачка нахиляється над ним:

— Роками ви отруюєте життя в цьому кварталі. Не поважаєте жінок, лякаєте дітей. Ви погань!

Вона ще тричі огріла його, перш ніж додати:

— А оскільки вам так подобаються афоризми, то дозвольте навчити вас іще кількох. Піфагор сказав: «Я часто втрачав щось через свої слова. Проте моє мовчання завжди приносило користь». Тож помовч!

— Але мадам…

— Заткни пельку, кажу тобі! І не забувай слів Платона: «Завжди будь привітним, бо люди, яких ти зустрічаєш дорогою, ведуть важку битву».

Овації. Калан виповз навкарачки, перш ніж зникнути з-перед очей. Тепер бабусина парасолька повигиналася, зате сама вона випрямилася як струна. Кожен її вітає. Мадам Бержеро зробила їй подарунок, не взявши з неї грошей. Жюльєн і Дені поцілували її в щоки. Я подарую їй нову парасольку. За таких обставин моя бабуся сказала б: «Надія живе доти, доки живі бабусі».

64

Я вже щось запідозрила, коли Софі не зателефонувала, щоб привітати мене з днем народження, але коли Ксав’є прийшов купувати хліб і не промовив жодного слова, стало зрозуміло, що тут щось нечисто. Найближчим часом на мене чекає якась несподіванка.

Уже двадцять дев’ять років. Майже тридцять. Перші підсумки, пройдений шлях, на який більше не ступиш. Починаємо пожинати плоди нашого попереднього життя. Ми усвідомлюємо, що старість підкрадається і до нас. Я чіпляюся за цифри. Ще рік — і можна починати вдаватися до паніки. Піднімаюся до Ріка, з яким у нас сьогодні вечеря.

Він відчиняє двері, обіймає мене й вітає з днем народження, але в його поведінці є щось дивне. Говорить пошепки, а обійми не такі палкі, як зазвичай. Не встигла я зайти, як двері його кімнати різко розчиняються і звідти вискакують мої друзі. Софі, Ксав’є, Сара і Стів, у руках у них пакунки. Оточили мене зусібіч. Вони всі — частина мого життя, а дехто вже давно, кожен із різних причин. Разом із Ксав’є Рік облаштовує щось на кшталт шведського стола, дістають тарілки, салати, інші страви, а також тістечка.

— Можеш подякувати пекарці й кондитеру, — каже він. — Вони все це приготували з любов'ю і дарують тобі.

Я така щаслива, що в Ріка виникла ідея всіх їх тут зібрати, і вдячна, що не запросили Жад. Розставляємо навколо стільці, Ксав'е влаштувався на підлозі на старому пуфі.

Ми заходилися розповідати про свої дитячі мрії. Сара почала перша:

— У шість років я вже почала збирати колекцію пожежних автомобілів. Поза жартами, це був початок шляху! Але ніколи не сподівалася бути такою щасливою, як тепер. Хто б міг подумати, що саме тоді, коли я вже була відмовилася, з’явиться мій лицар…

— …Зі своїм великим пожежним шлангом. Так, ми знаємо, — жартує Софі.

Стів миттєво реагує:

— А тут я зрозумів, про що ти говориш. Ви всі тут, у Франції, сексуально затурбовані.

— Стурбовані,— поправляє Ксав’є,— сексуально стурбовані!

— Я так і сказав, — повторює Стів старанно. — Ви всі гіперсексуальні.

І ось він уже палко цілує свою