Мирослав Сивицький - Жартівники

виграші: хто теличку, хто вівцю, а хто ніс у мішку кувікаючий приз…

Під вечір для любителів бойовиків та мультиплікаційних фільмів, розчинили двері два відеозали; перші відвідувачі товпились у вході до казино. Хоча вхідні квитки не були дешевими, бажаючих потрапити у такий незвичний для села заклад, спробувати щастя у рулетці, чи обіграти автомат, а то просто замовити столик, послухати пісні у «живому» виконанні, й потанцювати, не бракувало.

Не обійшлось без невеличкого й смішного інциденту: дещо захмелілий водій радгоспу, повнуватий середнього зросту старий парубок, прозваний Колобком за свою огрядність, розштовхуючи усіх, намагається без квитка пройти у казино.

— Моє село, мій радгосп, мій клуб і ти ще будеш з мене гроші правити? — суне сто кілограмовою тушею на Надійку, котра, в перші хвилини напливу маси людей, допомагала контролеру. — Ану поступися, а то ненароком розчавлю!

І враз наче уперся в стіну, роззявив рота й застиг. Дівчина, під сміх присутніх, поклала на голову долоню, а пальці другої руки на підборіддя й, клацнувши щелепою, закрила рота. Парубок зі шумом втягнув повітря і відступив у сторону.

— Міль пардон, мадам! Мій клуб, мій радгосп, моє село і я йду за квитком… Напруга останнього тижня, а особливо сьогоднішнього дня, спала, й Нестор відчув себе, мов породілля: розслабленим, стомленим, і… страшенно голодним.

— Ось де він! — наче з-під землі, біля шинквасу казино виріс Гриша, коли хлопець замовляв собі обід. — Ходи до нас. Таку подію варто, як слід замочити!

— Що правда, то правда! — погоджується Нестор, ступаючи за Григорієм до столика, де вже сиділи Микола з дружиною, Гришова донька та жінка. — Нині справді можна!

— Ну, оскільки ти іменник, — Микола подає Несторові ледь не повний фужер пуншу, — мчи до дна!

— У здоровому тілі — здоровий дух! — додає Гриша. Лише встиг Нестор пообідати, перекинутись кількома словами зі старими приятелями, як до столу підбігло патлате біляве хлоп'я.

— Несторе Григоровичу, — шморгнуло носом, — казала Наталка, аби ви негайно прийшли до репетиційної.

— Щось трапилось?

— Не знаю… Казала негайно…

— Що ж, вибачайте, мушу йти — робота! — Нестор підвівся з-за столу. — Приїжджайте в будь-який вихідний. Тоді у мене буде час погомоніти з вами.

— А погомонимо! — згоджується Гриша. — На відміну од «Зони ризику», я тут буватиму часто…

У коридорі Нестор зіштовхнувся з Наталкою. Перегнувшись у стані, дівчина несла важкий пластиковий кульок.

— Що трапилось? — забрав у дівчини вагу.

— Нічого… — чомусь сором'язливо опустила очі.-Ми от всі зібралися… Може пообідаєш разом з нами? Якось не гарно без тебе…

— Що ж ти мені про це раніше не сказала! — Нестор відчуває приплив ніжності, вільною рукою бере дівчину за стан і злегенька притискує до себе. Вона не пручається, пригортається до парубка всім єством, хлопець відчуває упругість її перс, нахиляється й цілує у смачні дівочі вуста. Пристрасно відповівши на поцілунок, Наталка вивільнюється з обіймів, обсмикує суконьку, глипає оком вподовж довгого коридору, чи часом хто не побачив і йде попереду хлопця.

Увійшли до репетиційної кімнати, де, за накритим столом, уже сиділи близнючки, Павло, Стефка, Василь, Надійка і… Роман, що натхненно щось нашіптував у вухо Неонілі.

— Та-ак! — весело протягнув Нестор, віддав Наталці пакет і, киваючи на стіл, що вже вгинався від усякої всячини серед батареї пляшок, додав. — Невже ми, браття, все це подужаємо?

— Щоб не було мало!

— Сьогодні можна!

— Розслабитись..

— Ну й колективчик підібрався!

— Ціни йому нема! — озвався Роман. — Коли можуть на сцені, тоді чому бути слабаками за столом? До того ж у них сьогодні свято, одне з тих, що ніколи не забудеться! А це, — показав рукою на батарею вишуканих напоїв, — аз грішний жертвує на олтар власної провини з вдячністю у знак цілковитого взаємного примирення! Все забуте, ніхто не в кривді! Правда, дівчата, мої ви сестри дорогії? Ото ж прошу наповнити сі кришталеві чари й випити за мир, за щастя і добробут кожного з нас зокрема й усіх разом!

Наступного ранку Нестора викликав до себе Біляк і, лише той переступив поріг, запитав:

— Скільки коштуватиме видання твого роману?

— Я не знаю, — стенув плечима здивований Нестор. — Гадаю десь біля двох, двох з половиною мільйонів.

— Ось тобі рекомендаційний лист, їдь у «Збруч» і привозь рахунок.

— А яким тиражем видавати?

— Хоч з десять-п'ятнадцять тисяч! Як гадаєш?

— Вистачить і п’ять, — мнеться Нестор, — коли ж буде попит, тоді можна перевидати…

— Ти на це не бери! Ніхто не знає, що буде завтра. Є нагода — видавай!

— Що ж, спасибі! Я зараз же поїду…

— Ти що, хворий? Чому в тебе такий засмучений вигляд?

— Минеться. Мабуть перевтома виходить… Погуляли вчора трошки…

— Не крути, я ж по очах бачу, мучить щось. Кажи в чому річ?

— Засіла мені в голову одна ідея… Її реалізація дасть змогу швидко заробити гроші для повного фінансування КСК.

— Це вже цікаво, — Біляк прискалив око. — І що для цього потрібно?

— Позика. Бажано безпроцентна…

— І багато?

— Навіть дуже… Десять тисяч американських доларів!

— Та-ак! — Біляк зловив себе рукою за підборіддя й на якусь мить задумався. — Сума кругленька. І на який термін ти збираєшся позичати?

— Максимум на два роки.

— І що ж це за ідея?

— Хочу придбати автоматизовану фотолабораторію.

— А що воно таке, просвіти мене трошки?

— Комплекс з двох машин, що обробляють кольорові фотоплівки й друкують фотознімки. В Тернограді вже встановлена така машина, то там клієнтів тьма, двері не зачиняються. А погляньте, яка якість друку, яке насичення кольорів! — Нестор поклав перед Біляком кілька фотографій.

— Та-ак, — знову протягнув Біляк. — Далеко ми, друже, залишились, коли їхні машини роблять такої якості фото.

— Ваша правда! Поки в нас кібернетику називали продажною дівкою імперіалізму, закривали наукові центри, експериментальні лабораторії, кляті імперіалісти, без всесвітнього єдиновірного вчення, забігли в технології так далеко вперед, що навряд ми коли-небудь їх наздоженем.

— То кажеш, десять тисяч? — Біляк вийшов з-за столу й закрокував по кабінету. — Знаєш що, я позичу тобі ці гроші, але за однієї умови… Тільки зрозумій мене правильно, оскільки це стосується твого особистого. Я волів, аби ти чим скоріше одружився. Це буде стовідсотковою гарантією, що нас не покинеш, надто ти вже припав мені до душі! А ми тобі, як у старі добрі часи, справимо весілля, вручимо ключі від котеджу, і дружині, якщо це буде наша сільська дівчина, подаруємо легкове авто. Що ти скажеш на це?

— Я, Віталію Пилиповичу, звідси нікуди не втечу, будьте певні! — усміхається Нестор. — Щодо одруження, хоча я уже раз попікся, але ж не залишусь у вічних холостяках…

— Тоді домовились! Я даю, тобто позичаю, грошей, а до кінця