Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

в нього коли-небудь така близька людина? Мати любить його, але в цій любові переважає честолюбство. Батько — що ж, батько мужчина, і він сам. Сестрам не до нього, у кожної своє життя; Роберт завжди був йому чужий. З Дженні він уперше дізнався, що таке справжнє щастя, справжня близькість. Вона потрібна йому, — з кожною годиною, яка була проведена далеко від неї, він усе дужче відчував це. Нарешті він вирішив поговорити з нею одверто й до чогось домовитись. Нехай візьме дочку до себе й піклується про неї. Дженні повинна зрозуміти, що рано чи пізно він піде від неї. Треба довести їй, що зараз багато що в їхніх стосунках змінилося, хоч це й не значить, що вони одразу розлучаться. Того ж вечора він поїхав до себе на квартиру. Дженні почула, як він відчинив двері, і серце в неї тривожно забилося. Опанувавши себе, вона вийшла із своєї кімнати, щоб зустріти його.

— Наскільки я розумію, треба зробити так, — почав Лестер з властивою йому одвертістю. — Привези свою дочку сюди і нехай живе з тобою. Немає рації залишати її в чужих людей.

— Добре, Лестер, — слухняно відповіла Дженні. — Я завжди цього хотіла.

— А якщо так, нічого й відкладати. — Він дістав з кишені вечірню газету й пройшов до вікна. Потім обернувся. — Нам треба домовитись, Дженні. Я розумію, як це трапилось. Я припустився великої помилки, бо не розпитав тебе вчасно, не примусив всього розповісти. А ти марно мовчала, навіть якщо й не хотіла, щоб я увійшов у життя твоєї дитини. Тобі слід було зрозуміти, що такої справи однаково не приховаєш. А втім, тепер це не має значення. Я хочу сказати інше: між нами існують такі стосунки, що ми не можемо мати один від одного таємниць. Я думаю, що ми цілком довіряємо одно одному. А тепер я й не знаю, чи зможу я колись зміцнити наші стосунки. Надто вже заплутане вийшло становище. Дуже вже багато підстав для пересудів і пліток.

— Я знаю, — сказала Дженні.

— Зрозумій, я не маю наміру поспішати. Як на мене, все може залишитися в більшій чи меншій мірі так, як було — на найближчий час, — але я хочу, щоб ти дивилася на речі тверезо.

Дженні зітхнула.

— Знаю, Лестер, знаю.

Повернувшись до вікна, він дивився на двір, на дерева, які обгортав присмерк. Думка про майбутнє лякала його, — він любив домашні умови. Невже попрощатися й поїхати до клубу?

— Давай-но обідати, — холодно сказав він нарешті, одвертаючись від вікна; але в глибині душі він не гнівався на Дженні. Просто ганьба — до чого ж кепсько влаштоване життя.

Він попрямував до вітальні, а Дженні пішла поратись по хазяйству. Вона думала про Весту, про свою невдячність по відношенню до Лестера, про його остаточне рішення не одружуватися з нею. Не збагнувши всього, вона сама загубила завітну свою мрію.

Вона накрила стіл, запалила свічки в красивих срібних свічниках, приготувала улюблене печиво Лестера, поставила смажити баранину й помила салат. За останній рік Дженні старанно вивчала куховарську книгу, а раніше вона багато дечого навчилася від матері. І весь час вона не переставала думати про те, як-то тепер обернеться її життя. Рано чи пізно Лестер її покине, — це зрозуміло. Він піде від неї й одружиться з іншою.

«Що ж, — подумала вона нарешті, — поки він мене не кидає — і то добре. І Веста буде зі мною». Вона зітхнула і понесла обід до їдальні. От коли б зберегти і Лестера, і Весту... але ця надія похована назавжди.

Розділ XXXI

Після цієї грози в домі на деякий час настала згода й тиша. Дженні наступного ж дня привезла до себе Весту. Радість спільного життя з дочкою заступила всі її турботи й сум. «Тепер я зможу бути їй справжньою матір’ю», думала вона і декілька разів протягом дня ловила себе на тому, що наспівує веселої пісеньки.

Лестер спочатку заходив до неї тільки вряди-годи. Він намагався запевнити себе, що мусить поступово підготувати задуману ним зміну в своєму житті — піти від Дженні. Йому неприємна була присутність в домі дитини, а тим більше саме цієї дитини. Деякий час він уперто примушував себе не бувати на Північній околиці, але потім став з’являтися там все частіше. Незважаючи ні на що, тут було тихо, спокійно, тільки тут він почував себе добре.

Дженні було нелегко домогтися, щоб нервова, рухлива, пустотлива дівчинка не заважала врівноваженому спокійному, заклопотаному своїми справами Лестеру. Коли він уперше попередив по телефону, що прийде, Дженні суворо поговорила з дочкою, сказала їй, що прийде дуже сердитий дядя, який не любить дітей і до якого не можна чіплятись.

— Будь розумною, — наказувала вона. — Не базікай і нічого не проси. Мама сама дасть тобі все, що потрібно. А головне — не тягнися через стіл.

Веста урочисто пообіцяла, що слухатиметься, але навряд чи збагнула своїм дитячим розумом всю важливість зробленого їй напучення.

Лестер приїхав о сьомій годині. Дженні, подбавши якнайкраще одягнути Весту, щойно пройшла до себе в спальню, щоб переодягтися до вечора. Веста мала бути на кухні. Але вона тихенько прослизнула слідом за матір’ю й зупинилась на дверях вітальні, де її й побачив Лестер, коли, почепивши в передпокої пальто й капелюх, прямував до кімнат. Дівчинка була чарівна, це Лестер визнав з першого погляду. На ній була блакитна в білий горошок фланельова сукенка з відкладним комірцем і манжетками, білі панчохи й черевички. Задерикуваті світлі кучері обрамляли обличчя — блакитні очі, червоні губки, рум’яні щочки. Вражений Лестер хотів щось сказати, але стримався. Веста боязко пішла.

— Дівчинка дуже мила, — сказав Лестер, коли Дженні вийшла до нього. — Важко тобі з нею справлятися?

— Не дуже, — відповіла Дженні.

Вона пройшла до їдальні, і Лестер почув таку розмову:

— Це хто? — запитала Веста.

— Шш! Це твій дядько Лестер. Я ж тобі говорила, що не можна базікати.

— Він і твій дядько також?

— Ні, маленька. Не базікай. Біжи на кухню.

— Він тільки мій дядько?

— Так. Ну, біжи.

— Добре.

Лестер мимоволі посміхнувся.

Важко сказати, як обернулася б справа, коли б Веста була потворна, плаксива, нудна чи коли б Дженні не виявила стільки такту. Але привабливість дівчинки з поєднанні з зусиллями матері м’яко відсунути її