Френк Херберт - Єретики Дюни

Тепер, коли Теґ змирився з фактом Патрінової смерті, його думки, наче стрілка компаса, скерувалися до Шванг’ю і того, чого вона мусила зазнати. Либонь, відчувала, що світ довкола неї валиться. Уже четверта ніч, а втікачів не знайдено! Люди, що зуміли так вислизнути від Превелебної Матері, зуміють усе! Звичайно, вони, ймовірно, вже поза планетою. На не-кораблі. Та що, як…

Думки Шванг’ю неодмінно повні цього «що, як».

Патрін був слабкою ланкою, але добре навчений усувати слабкі ланки. Навчений майстром — Майлсом Теґом.

Теґ мотнув головою, щоб струсити вологу з очей. Нагальна необхідність вимагала цієї внутрішньої чесності, якої він не міг уникнути.

Теґ ніколи не вмів добре брехати, навіть самому собі. Під час свого навчання досить рано здогадався, що мати та інші причетні до його виховання виробили в нього глибоке почуття особистої чесності.

«Дотримання кодексу честі».

Сам кодекс, коли він розпізнав уже в собі його обрис, зачарував Теґа. Усе почалося від розпізнання того, що люди не створені рівними, що вони успадкували різні здібності й пережили різні події. Це все створило людей з різними здобутками та різною вартістю.

Теґ рано усвідомив: аби бути вірним цьому кодексу, він мусить точно знайти своє місце в потоці ієрархій. Мусить прийняти, що колись настане мить, після якої він не зможе більше розвиватися.

Кондиціонування кодексу було глибоким. Він так і не зумів знайти його найдальших коренів. Очевидно, воно було якось пов’язане з тим, що робило його людиною. З величезною силою диктувало межі поведінки, дозволеної тим, що стояли і вище, і нижче за нього в ієрархічній піраміді.

«Ключовий символ обміну: вірність».

Вірність поширювалася вгору і вниз, затримуючись усюди, де був гідний її об’єкт. Теґ знав, що така вірність є його невід’ємною частиною. Не сумнівався, що Тараза підтримуватиме його у всьому, крім ситуації, яка вимагатиме пожертви заради порятунку Сестринства. І це було слушним. У цьому, врешті-решт, полягала вірність їх усіх.

«Я башар Тарази. Так каже кодекс».

Це був той самий кодекс, що вбив Патріна.

«Сподіваюся, ти не зазнав болю, друже».

Теґ ще раз зупинився під деревами. Вийняв із захалявних піхов бойовий ніж, вирізав маленький знак на дереві біля себе.

— Що ти робиш? — зажадала Люцілла.

— Це таємний знак, — відповів Теґ. — Його знають лише люди, яких я вчив. І, звичайно, Тараза.

— Але чого ти…

— Поясню пізніше.

Теґ рушив уперед, тоді зупинився біля іншого дерева і зробив там крихітну відмітку. Таку міг би залишити пазур тварини, вона нічим не виділялася між природних форм цієї дичавини.

Далі прокладаючи дорогу, Теґ усвідомив, що він вирішив про Люціллу. Її плани стосовно Дункана слід відкинути. Кожна ментатська проєкція, яку Теґ міг зробити, обдумуючи безпеку та психічне здоров’я Дункана, вимагала цього. Пробудження догхолівської пам’яті Дункана мусить випередити будь-який імпринтинг із боку Люцілли. Теґ знав, що стримати її буде нелегко. Щоб обманути Превелебну Матір, потрібно вміти лицемірити краще, ніж це будь-коли йому вдавалося.

Він мусить зробити так, щоб це здавалося випадковістю, звичайним перебігом подій. Люцілла не повинна запідозрити опору.

Теґ майже не сумнівався, що переміг би в сутичці з розлюченою Превелебною Матір’ю в тісному приміщенні. Краще її вбити. Він подумав, що міг би зробити це. Але ж наслідки! Тараза нізащо не розглядатиме такий кривавий акт як послух її наказам.

Ні, йому доведеться очікувати свого часу, чекати, стежити і прислухатися.

Вони вийшли на маленький відкритий майданчик, оточений високим бар’єром з вулканічних скель. Біля скель щільно росли густі кущі та низькі колючі дерева. При зоряному світлі вони здавалися темними плямами.

Теґ розгледів під чагарником чорніший обрис лазу.

— Звідти доведеться повзти на животі, — сказав Теґ.

— Я чую запах попелу, — зауважила Люцілла. — Щось тут горіло.

— Тут поставлено принаду, — пояснив Теґ. — Патрін залишив обвуглений простір ліворуч від нас, щоб здавалося, наче його випалив не-корабель.

Чутно було прискорене дихання Люцілли. Оце зухвалість! Якби Шванг’ю зважилася притягти шукача-ясновидця, аби він вистежив слід Дункана (бо тільки Дункан не успадкував від своїх предків гена Сіони, який би його захищав), усі знаки зійшлися б: вони були тут і втекли з планети на не-кораблі… за умови…

— Але куди ти нас ведеш? — спитала вона.

— Це харконненівська не-куля, — відповів Теґ. — Вона тут уже тисячоліття, а тепер стала нашою.

***

Владоможці, що цілком природно, хочуть придушити дикі некеровані наукові розвідки. Не обмежені жорсткими рамками пошуки знань мають за собою тривалу історію творення небажаної конкуренції. Можним потрібна «безпечна лінія досліджень», що розвиватиме лише ті продукти та ідеї, які можна контролювати і, що найважливіше, які дозволять внутрішнім інвесторам прибирати до своїх рук більшу частку прибутку. На їхнє лихо, випадковий Усесвіт повен відносних змінних і не гарантує такої «безпечної лінії досліджень».

Іксіанська оцінка, Архіви Бене Ґессерит

Гедлі Туек, Преосвященник і титулярний правитель Ракіса, почував, що він не здатен дати раду тим вимогам, які постали перед ним.

Місто Кін сповила туманно-закурена ніч, але в його приватному приймальному покої блиск численних світлокуль розпорошував тіні. Хоча навіть тут, у серцевинній частині Храму, чувся вітер — мов далекий стогін, періодичні тортури цієї планети.

Приймальний покій був кімнатою неправильної форми, сім метрів завдовжки й чотири завширшки в найпросторішому кінці. Протилежна сторона була вужчою, хоч це майже не впадало в очі. Стеля теж трохи хилилася у цьому напрямку. Завіси з меланжевого волокна і вдало дібране ретушування — комбінація ясно-жовтих і сірих відтінків — маскували цю неправильність. Одна із завіс приховувала трубку фокусування, завдяки якому слухач поза кімнатою міг почути навіть найслабші звуки.

У приймальному покої Туек перебував лише вдвох із Дарві Одраде, новою командиркою Твердині Бене Ґессерит на Ракісі. Вони сиділи обличчям одне до одного, їх розділяв вузький простір, обмежений м’якими зеленими подушками.

Туек намагався приховати гримасу невдоволення. Це зусилля перетворило його зазвичай імпозантні риси на промовисту маску. Він дуже старанно підготувався до нічної зустрічі. Слуги випрасували шати, що прикривали його високу, радше огрядну, постать. Великі ноги були взуті в золотисті сандалі. Дистикост під цими шатами був напоказ: ні помпоп’ят, ні водокишень — нічого, що вимагало б незручного і клопіткого регулювання. Шовковисте сиве волосся спадало до пліч, творячи відповідну оправу для квадратного обличчя з широкими товстими губами й тяжким підборіддям. Очі зненацька набрали доброзичливого виразу, який Туек скопіював у свого діда. Такий вигляд він мав, входячи до приймального покою на зустріч із Одраде. Тоді здавався собі достатньо показним, але цієї миті несподівано почувся так, наче був голим і розпатланим.

«Насправді він пустоголовий чолов’яга», — подумала Одраде.

Туек натомість думав: «Не можу розмовляти з нею про цей жахливий маніфест! Ще й на додачу з Паном тлейлаксу та його лицеплясами, які підслуховують в іншій кімнаті. Чого я на це погодився, що мене опосіло?»

— Це єресь, чиста і проста, — сказав він уголос.

— Але ж ваша релігія лише одна з багатьох, — заперечила Одраде. — А з людьми, які