Адалін Черно - Стань моїм першим, Адалін Черно

Глава 28

Кіра

Мій телефон уже вдруге пілікає вхідним смс-повідомленням. На екрані спливає ім’я Кирила й мені страшенно хочеться подивитися, що він мені написав. Зупиняє лише заплакана та засмучена Вєрка.

— Ось же мудак вухатий, — не соромиться з епітетами Нінка.

— Угу… — бубонить Віра, втираючи сльози.

Це вже раз п’ятдесятий, але вони все котяться. Я, поки слухаю її розповідь, мовчу. Не тому що в мене немає слів, просто на язиці крутиться лише лайка. Саме собою фото, звісно, не жах жахливий, проблема в тому, що Вєрка — не я й не Нінка. Зі мною така ідея не прокотила б через батька, а Нінка, певна, того ж дня віддухопелила б кривдника. Тільки ось Рязанцева в нас не така. Вона спокійна, врівноважена та тиха. Ми тому з Нінкою і здивувалися, що вона зуміла зачепити такого хлопця, як цей Марк.

Віра в нас, звісно, гарна й незвичайна, але Марк не схожий на хлопців, яким подобаються такі дівчата. Він — багатий столичний мажор, який вважає, що йому все можна. Приблизно такого зятя, мабуть, собі хоче мій батько. Вєрка в нас — тиха студентка. І все ж вона була такою щасливою, веселою, сповненою життя. Ми раділи за неї, а тепер ось…

— Я б на твоєму місці ще більше погладшала, — сердито кидає Нінка.

Я б’ю її долонькою по чолу і прошу стулити рота. Видно ж, що втішати засмучену подругу — точно не її.

— Ві-і-ір, — тягну я. — А нумо покараємо його?

— Точно! — підхоплює Нінка. — Наймемо хлопців, щоб вони його відлупцювали.

— Шорохова, блін! Ти блокбастерів передивилася? Вгамуйся! Тут треба діяти тонко.

— Не треба ніяк діяти, — каже Віра. — Все буде гаразд. Я впораюся. В разі чого переведуся в інший інститут.

Мій телефон знову пілікає, щоправда, цього разу не повідомленням, а телефонним дзвінком.

— Ти відповіси нарешті?! — з обуренням запитує Ніна.

— Потім. Це Кирило.

— Відповідай же, — каже Віра. — Нічого страшного не станеться.

Я швидко хапаю телефон зі столу і притискаю його до вуха.

— Алло…

— Я вже вирішив, ти передумала переїжджати. Я внизу тут хвилин десять стою.

— Як?!

— Ти бачила час? — запитує Кирило, і я чомусь впевнена, що він усміхається.

Я швидко кидаю погляд на годинник і розумію, що ми домовлялися саме на цей час. Це ж скільки ми з подружками просиділи? Години три?

— Вибач, я… я не можу зараз.

Дівчата активно жестикулюють, але я не розумію з жестів, а тому відмахуюсь від них і встаю зі стільця.

— Ми тут із подругою зараз сидимо. Я… звільнюсь пізніше.

З іншого боку слухавки висне пауза. Від хвилювання всередині все завмирає.

— Добре, я зрозумів.

Я чекаю, що Кирило скаже щось ще, але розумію, що він вимкнувся. Кілька миттєвостей я розгублено дивлюся на згаслий екран і тільки потім, начепивши на обличчя усмішку, повертаюсь до дівчаток.

— Ти з глузду з’їхала? — першою каже Вєрка. — Ти чого йому відмовила?

— Я зараз зайнята.

— І чим же? Розмовою з дурепою-подругою? Кіро, він твій коханий чоловік! Дзвони йому давай і кажи, що вже зібрана.

— Це не так. Ми навіть речі не розібрали, які кур’єр привіз.

— За десять хвилин впораємося, — відрізає Нінка.

— Дзвони, кажу! Зі мною все гаразд уже. Побалакали.

Я сумніваюся кілька секунд і потім усе ж таки пересилюю себе й набираю Кирила. Він відповідає на третьому дзвінку.

— Я спущуся за десять хвилин… адже ти ще не поїхав?

— Ні. Чекаю.

Він знову вимикається, а ми з дівчатами зриваємося з місця й починаємо зрізати бирки із замовлених речей. Приміряти їх я, певна річ, не встигаю, тому закидаю у валізу так.

Зібратися в нас виходить навіть менше, ніж за десять хвилин. Я швидко викочую валізу в коридор і ставлю її біля дверей. Сама ж дивлюся в дзеркало, поправляю одяг, пригладжую волосся, підфарбовую губи.

— Красуня, — мрійливо тягне Нінка.

— Ну все… побігла. Ти не скигли, — кажу Вєрці. — А ти… не діставай її, — це вже Нінці.

Дівча зачиняють за мною двері, але я ще кілька хвилин стою перед ліфтом, не в змозі натиснути на кнопку. Відчуття, що там на мене чекає нове, зовсім інше життя. А ще здається, що з цього моменту все буде інакше. Коли ліфт везе мене вниз, я відчуваю легке хвилювання. Пульс частішає, кінчики пальців поколює, коліна навіть підгинаються і в грудях розростається тремтіння. Я житиму в Багрова. Не з ним, зрозуміло, у його квартирі. І він сказав, що приїжджатиме до мене частіше, ніж зазвичай приїжджає у квартиру переночувати.

Біля під’їзду мене зустрічає Дмитро. Вітається зі мною, усміхається і, забравши валізу, пропонує мені сідати. Я пірнаю в прохолоду салону й одразу наштовхуюся на пильний погляд Кирила.

— Привіт, — зніяковіло усміхнувшись, говорю я. — Вибач за… це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍