Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

це удари грому, але гуркіт тривав. Це підписання миру. Гармати вітають його залпами через однакові проміжки часу, кожний раз по двадцять залпів. Сумний мир! Нікчемний антракт між двома бойнями народів! Але хто думає про майбутнє?»

Хто думав про майбутнє? Ромен Роллан, і він мав рацію, думаючи про нього, це майбутнє настало у 1939 році.

Кінець подорожі

Для людей, котрим, як і мені, було 20 у 1905 році, великий Ромен Роллан лишається і тепер творцем «Життя Бетховена», «Мікеланджело», автором «Театру Революції», «Жан-Крістофа», а трохи пізніше — «Над сутичкою». Але його творчість цим не обмежується. Із статті «Над сутичкою» народжуються алегоричний фарс «Лілюлі» і роман «Клерамбо», який є історією «вільної свідомості під час війни», інакше кажучи, історією трагічних пристрастей одинака, в образі якого втілено до певної міри риси автора.

Справді, божевільні ті, хто хоче зробити космополіта з цього француза за походженням і культурою, улюбленими вчителями якого — він це не раз твердив — були Монтень і Рабле. Безумовно, він любив Шекспіра і Данте, Бетховена і Толстого, безумовно, йому були близькі індуські містики. Ніщо велике не було йому чужим. Він вірив, що заради врятування цивілізації треба зблизити людей, не як Полоній — промовами, а діями. Він вважав необхідним об’єднати Європу, а можливо, створити і Євразію, але не нівелюючи особливостей кожної нації.

Музика допомагає зрозуміти цю гармонію дисонансу: «Чи не так само створені ми, як у музиці ноти, — писав Шеллі[189], — одні для других і не схожі один на одного». Інтернаціональна мова музики зближує серця. Бетховен однаково зрозумілий французу і німцю, американцю та італійцю. Музичні і виразні — засоби, які полюбляє Ромен Роллан-романіст.

У гармонії поєднуються любов і ненависть, героїзм і відчуженість, страждання і радість: Durch Leiden Freude — через страждання до радості — це і є історія Жан-Крістофа. Це й історія Ромена Роллана.

Страждання… Він пізнав усю його глибину, коли писав «Над сутичкою». Після війни він знайшов особисте щастя, одружившись 1934 року з молодою росіянкою, француженкою з боку матері, яка стала для нього другом і помічником. Він знову відчув щастя творення, коли почав писати великий роман «Зачарована душа», який є історією жінки, «історією кохання і смерті»; збагачуючи свій «Театр Революції», написав велике музикознавче дослідження про Бетховена — «Творчі епохи». Перекладений всіма мовами, тим, хто не знає усіх обставин його життя, він здається і одним з найвідоміших, і одним з найсамотніших у своїй країні французом. Але це не так. У самій Франції у нього були і вірні друзі: Клодель, Луї Жійє, Арагон, Жан-Рішар Блок, Роже Мартен дю Гар, Ален. За кількома винятками, його дружні взаємини відхиляються «ліворуч». Його дуже люблять у Радянській Росії. В Англії — Бернард Шоу, Бертран Рассел, які іноді відвідують його. Вони приймають Роллана за його відразу до війни, за його прагнення піднестися над кастовими забобонами. І все ж таки він лишається аристократом духу. Про це свідчить його зовнішній вигляд, його витонченість. Хоч він і приймає революцію і прагне її, він боїться її небезпечних крайностей. Істеричність натовпу вселяє у нього страх. Проливши кров, цей натовп божеволіє. Роллан зобразив натовп, який жадав кровопролиття у «14 липня». Натовп вбиває Олів’є у «Жан-Крістофі». Людина людині вовк. Що ж у такому разі робити?

Ромен Роллан не песиміст і не оптиміст. Він вважає, як і Готтфрід, що треба дорожити кожним днем, який займається, намагаючись примирити суперечливі нахили, властиві кожному з нас. Він відмовляється належати до будь-якої партії, яка б вона не була. Його роль — боротися з жорстокістю і ненавистю серед друзів, як і серед ворогів. Ким же він хоче бути? Моралістом у широкому розумінні слова, тобто не просто людиною, яка повчає кого-небудь, майстром загострених максим, а письменником, який виховує душі, примушує їх побачити все, що є в них прекрасного. А в який спосіб? Шляхом спілкування з природою, з мистецтвом, з прекрасним.

Ось чому, незважаючи на моду, я лишаюсь прихильником Ромена Роллана. У кращих своїх творах він великий. Він добре розуміє, що мистецтво «вливається» у природу. Музика, живопис, книги — необхідні засоби, щоб внести у світовий хаос гармонію, доступну людині.

1937 року, проживши двадцять шість років у Швейцарії, Ромен Роллан купив будинок у Франції, у Везеле, через який проходили хрестові походи, місце цілком гідне цього хрестоносця. Тільки-но він влаштувався на новому місці і почав працювати над «Робесп’єром», як була складена Мюнхенська угода[190]. У вересні 1939 року він звернувся до Даладьє[191], щоб висловити свою прихильність до табору союзників. І через те, що справа, яку він захищає, така само важлива, як бій під Вальмі[192], він віддає їй всього себе. Молодим людям він радив не впадати у відчай в разі поразки. «Випробування лише оздоровить міцне плем’я. І я бачу, як з глибини поразки постає зміцніла і помолоділа Франція — варто лише їй цього зажадати. Я вірю у майбутнє моєї батьківщини і всього світу. І я прощаюся з молоддю, і в серці моєму панує мир, хоча навкруги війна, і дух мій спокійний, хоч земля навколо здригається. Я, як Кандід, повертаюся у свій сад. У свій нічим не огороджений сад».

Його життя кінчалося, як симфонія Бетховена, багато разів повтореним утвердженням, повнозвучним акордом.

Марсель Пруст

[193]

Гадаю, письменники, які жили на початку цього століття, надзвичайно здивувалися б, почувши, що один з найвизначніших серед них, той, кому судилося модернізувати мистецтво роману і ввести у світ мистецтва ідеї філософів і словник учених своєї епохи, — це постійно хвора, невідома широкому читачеві і освіченій публіці молода людина, у якій ті, хто зустрічав її, бачили людину світську, можливо, інтелігентну, але неспроможну написати великий твір. Ця помилка, яка давалася взнаки тривалий час, навіть після виходу в світ першого тому «У пошуках утраченого часу», аналогічна помилці Сент-Бева щодо Бальзака і свідчить, наскільки критики повинні бути обережні і стримані…

* * *

«Кожний соціальний устрій, — говорить Пруст, — по-своєму цікавий, і митець може з однаковим інтересом зображати манери королеви і звички кравчині». Вище суспільство завжди лишалось однією із сфер, найсприятливіших для формування митця, який прагне спостерігати людські пристрасті. Завдяки дозвіллю почуття стають інтенсивнішими. У сімнадцятому столітті — при дворі, у вісімнадцятому — у салонах, а у дев’ятнадцятому — у світському товаристві французькі романісти могли знайти справжні комедії і трагедії, які досягали повноти