Таша Клим - Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим

Глава 17. Як тебе звати?

ЕРІКА

Лежачи без руху в наметі, я прислухалася до будь-якого шарудіння. Минула приблизно година з того моменту, як подруги розійшлися спати. У мене ж сну не було анітрішечки. Навіть якби я спробувала заснути, моє шалене серце не дозволило б цьому статися. Я хвилювалася немов школярка перед першим побаченням, та так, що час від часу тіло дрібно тремтіло. Зрештою, не витримавши, я визирнула із намету і прислухалася. Стояла мертва тиша, що порушувалася лише муркотінням хвиль, а від подруг не долинало жодних звуків. Уперше в житті я подумала, що було б непогано, якби вони хропли. Тоді я знала б напевно, що дівчата міцно сплять.

Обережно вибравшись із намету, я не стала закривати блискавку, боячись, що навіть цей звук може пролунати надто голосно в такій тиші. Коли я востаннє перевіряла час, була чверть до другої ночі. Розмірковуючи над знаком незнайомця, я дійшла висновку, що він хотів зустрітися зі мною о другій годині або через дві години. У будь-якому випадку обидва варіанти вказували на той самий час, тому я і вирішила висуватися.

Нічне небо затягнуло хмарами, через що видимість була погана і, чесно кажучи, мені було страшнувато, коли я проходила пагорб із досить густими деревами. А коли вони від вітерця зашелестіли листям, я й зовсім ледь не втекла назад. Але натомість я сильніше обхопила себе руками навколо плечей та прискорилася.

Минувши пагорб, я сповільнилася й почала розглядати пляж, сподіваючись, що правильно зрозуміла знак хлопця.

— Ти далеко?

Питання пролунало тихо, але так несподівано, що я верескнула й підстрибнула. А наступної миті переді мною з'явився незнайомець.

— Чорт, вибач, не хотів тебе налякати, — озвався він, простягнувши руки в заспокійливому жесті. — Просто ти так впевнено йшла повз мене, що не втримався.

— Не смішно, — буркнула я й рефлекторно штовхнула його в груди.

Хлопець ніяк не відреагував на жалюгідну спробу вдарити його, просто стояв і дивився на мене. Від того, що незнайомець був досить близько, я могла добре його бачити. А покосившись за спину хлопця, навіть розгледіла покривало, яке останнім часом він постійно приносив із собою.

— Ти що, відразу мене не помітив? — м'якше спитала я.

— Якщо чесно, я заснув. Тебе довго не було, — відповів незнайомець і п'ятірнею скуйовдив волосся на маківці.

Це виглядало так мило, що в одну мить зачарувало мене, викликавши усмішку та бажання доторкнутися до нього. Впевненості мені додала ніч, що так вдало приховувала рум'янець.

Зробивши крок до хлопця, я повільно простягла руку й майже невагомо погладила його по щоці. З такої відстані я бачила набагато краще, тому від мене не сховалося здивування незнайомця. Що там говорити, я й сама не зовсім вірила, що змогла зважитися на подібне.

Хлопець часто заморгав і опустив погляд.

— Неймовірно. Ти зніяковів, — пробурмотіла я, не вірячи тому, що бачу.

Його брови на мить насупилися, погляд піднявся до мене, але слідом знову опустився.

— Нічого подібного, — не зовсім упевнено заперечив незнайомець.

У голові виник здогад, якому я мимоволі всміхнулася. Хлопець торкався мене, викликаючи рум'янець, а я робила все навпаки. Аж ось, варто було тільки погладити щоку, як і він зашарівся.

— Мабуть, здалося, — не припиняючи всміхатися, промовила я, хоч і не вірила в ці слова.

Незнайомець глянув на мене спідлоба. Він так пильно вдивлявся в очі, ніби щось шукав у них. Не знаю, знайшов чи ні, але через якийсь час він узяв мене за руку і ступив назустріч. Ще ближче ми були лише у воді, коли я буквально повисла на шиї незнайомця. Але тоді мої мізки особливо не працювали, думаючи лише про холод. Зараз же близькість хвилювала, що я ні про що інше не могла думати.

— Як сьогодні зірки? — поставивши неймовірно дурне й зовсім недоречне запитання, я спробувала обережно вивільнити руку, але в мене нічого не вийшло.

— Стривай, — хлопець міцніше стиснув мою долоню й підступився. — Я хочу в тебе дещо спитати.

Я застигла і, здавалося, перестала дихати, коли моє серце, навпаки, з неймовірною силою ганяло кров по венах, вистукуючи шалений ритм. Прекрасно розуміючи, що його цікавить, я не могла зрозуміти, чи готова до цього.

— Як тебе звати? — після паузи таки спитав хлопець.

Одне коротке питання, але воно повисло між нами, як щось матеріальне. Здавалося, ніби я могла простягнути руку, зловити його й помацати. Відчути, як поколює пальці від кожної літери, як від дотиків до кожного слова приємне тепло піднімається від долоні вище.

Серце пропустило удар, а з легень магічним чином зник весь кисень.

— Муза, — хрипко видавила я із себе.

Кожна буква мого імені дряпала горло, намагаючись вибратися назовні й перетворитися на звук.

Хлопець глибоко вдихнув, через що його груди піднялися, а потім різко видихнув і опустив голову. Напевно, він мовчав кілька секунд, але для мене вони перетворилися на довгі хвилини. Коли хлопець знову підняв до мене погляд, я побачила рішучість на його обличчі.

— Будь ласка, досить грати, для мене це дуже важливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍