Джеймс Хедлі Чейз - Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз

закусок і напоїв. Вікна відчинені, і відблиски сонячних променів вигравали на блакитному килимові.

Міс Блендіш повільно підійшла до великої вази з трояндами. Зупинилась, торкаючись пальцями темно-червоних бутонів.

Феннер зачинив двері.

— Лікар Хіт хотів би зустрітися з вами, — зронив він. — Ви не проти?

Дівчина глянула на нього, і він полегшено зауважив, що в її очах паніки вже не було, коли вона сказала:

— Поки що не хочу нікого бачити. Лікар нічим не може мені допомогти.

— Знаєте, що я зробив би на вашому місці? — спокійно озвався Феннер. — Я би прийняв душ і переодягнувся. У шафі ви знайдете все необхідне.

Він відчинив шафу, вийняв одяг, який приготувала сестра, і подав його дівчині.

— Тож біжіть приймати душ, а я почекаю на вас тут і подбаю, щоб вас ніхто не турбував. Домовилися?

Вона допитливо і водночас спантеличено глянула на нього.

— Ви завжди так ставитеся до людей? — запитала вона.

— У мене для цього було не так вже й багато можливостей, — всміхнувшись, сказав Феннер. — Йдіть-бо вже!

Вона пройшла у ванну і зачинилася на засув.

Хитнувши головою, Феннер підійшов до вікна і глянув на сповільнений рух транспорту далеко внизу. Машини виглядали мов іграшкові. Просто перед входом він побачив групу людей з фотокамерами зі спалахами, які намагалися пройти у готель мимо полісменів, котрі загороджували вхід. Отже, новина таки просочилася в пресу, подумав Феннер. За якийсь час місто аж кишітиме репортерами.

Він відвернувся від вікна і підійшов до дверей, визирнувши в коридор. На сходах стовбичила трійця поліцейських. Бреннан пообіцяв, що триматиме пресу якнайдалі від дівчини і поки що дотримувався своєї обіцянки. Але Феннер знав, що рано чи пізно — коли вони вивозитимуть дівчину з готелю — преса накинеться на неї, як зграя голодних шакалів.

За чверть години двері ванної кімнати відчинилися. Міс Блендіш переодягнулася в квітчасту сукню, яку підібрала для неї медсестра, і вона дуже їй личила. Феннер подумав, що в житті не бачив гарнішої дівчини.

— Готовий посперечатися, що тепер ви почуваєтесь набагато краще, чи не так? — спитав він.

Іще до того, як він встиг її зупинити, вона підійшла до вікна і глянула вниз. Поквапно відсахнувшись, вона зиркнула на нього. В її очах знову був переляк.

— Усе гаразд, — заспокійливо промовив він. — Вам ні про що турбуватися. Вони сюди не увійдуть. Послухайте: просто сядьте й розслабтеся. Чи не хотіли б ви чогось з’їсти?

— Ні, — вона сіла, закривши обличчя руками.

Трохи так посидівши, вона зненацька сказала із відчаєм у голосі:

— Не знаю, що робити далі.

— Не думайте про це зараз, — лагідно сказав Феннер. — Побачите, поступово все мине. Важко буде лише перші три-чотири дні, але невдовзі люди про вас забудуть. Просто те, що ви пережили, зараз у центрі уваги, та за якийсь час навіть ви про це забудете. Ви молода, і все життя у вас ще попереду.

Він говорив, аби щось сказати: просто відчував себе зобов’язаним щось говорити. Сам не вірив у те, що казав. І знав, що й вона це знає.

— Ви сказали, що він мертвий, але це не так, — вона здригнулася всім тілом. — Він і зараз зі мною.

Дівчина зробила якийсь відчайдушний жест.

— Навіть не знаю, що скаже батько. Спочатку я думала, що таке не може статися зі мною, але тепер знаю, що воно таки сталося. Не знаю, як жити далі.

У Феннера виступив холодний піт на чолі. Виникли ускладнення, яких він не очікував і навіть не уявляв, як впоратися з такою ситуацією.

— А може, нам послати за вашим батьком? — спитав він. — Ви не зможете впоратися з цим самотужки. Пошлімо за ним!

— Ні, — вона заперечно хитнула головою і звела на нього очі. Вони були як два прорізи у білому папері. — Він не в силах допомогти мені: просто страшенно збентежиться та схвилюється. Я мушу впоратися з цим сама, але біда в тому, що мене не вчили боротися з труднощами. У мене ніколи не було потреби долати будь-що. Коли все це сталося зі мною, єдине, що я вміла — це насолоджуватися життям. Гадаю, мені було послане випробування, чи не так? Але замість того, щоби пройти це випробування, я потрапила в пастку. І не впевнена, що зможу викарабкатися з неї. Мені соромно за себе. Я без належної підготовки, характер у мене несформований, і я ні в що не вірю. Дехто міг би впоратись із цим, бо вірить у Бога. Я ж не маю навіть цього, бо вміла лише розважатися.

Дівчина безперестанку стискала і розтискала кулаки, потім підвела обличчя: від її застиглої посмішки Феннерові стало не по собі.

— Можливо, мені справді краще порадитися з лікарем. Може, він щось мені пропише. І тоді, за кілька днів, як ви й казали, я зможу впоратися з усім цим.

Вона відвела погляд і продовжила, наче до себе:

— Бачите, яка я слабка. Мені потрібен хтось, на кого я могла би обпертися — бо на себе не можу. А все це тому, що мене завжди вчили покладатися на інших. Тож це цілковито моя провина: я не звинувачую нікого, крім себе.

— Я все-таки покличу лікаря, — сказав Феннер. — Вам не слід так себе картати. Після всього, що ви пережили, треба, аби вам хтось допоміг — хоч би спочатку. Із вами все буде гаразд. Вам би лише протриматися найближчі кілька днів.

Її посмішка тепер радше нагадувала гримасу.

— Чи не могли б ви поквапитися? — ввічливо нагадала вона. — Мені потрібна допомога лікаря. Він знатиме, що мені вколоти. Якщо я цього не одержу, то не витримаю. Не забувайте, що я сиділа на наркотиках Упродовж кількох місяців!

— Так-так, я покличу лікаря, — пообіцяв Феннер і швидко попрямував до дверей. Відчинивши їх, він вийшов у коридор і гукнув полісмена:

— Агов! Швидко закличте сюди лікаря!

Двері за ним рвучко зачинилися. Він почув, як провернувся ключ у замку.

У паніці він затарабанив у двері, але міс Блендіш не відчиняла. Феннер подався назад і з силою двигонув плечем у двері, однак ті не піддавалися.

Підбігло двоє поліцейських.

— Ламайте двері! — закричав Феннер, відчуваючи, як піт стікає його обличчям. — Швидше!

Коли поліцейські врешті підважили двері плечима і виламали