Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Томашевський, завжди спокійний і маломовний, не відходив від нього, а з часом, заміняючи того, керував робітниками тим вміліше, що він мав свою групу жаб’ївських гуляк, котрі просто з запалом слухались кожного його сигналу. «Ясьо сказав, Ясьо наказав».

Він старанно оминав бистречан, не звертав уваги на їхні шпильки, іноді тільки повертав у їх бік мовчки голову, сміливо і уважно, як бойовий, але розважливий гірський цап. Бистречани прозвали його цапом.

Завжди холодний, Томашевський ні до чого не втручався, але мав одну слабинку. Невідомо щиру, чи вдавану, задля здобуття прихильності Савіцького. Щоденно вітався з ним стримано, але багатозначно, польською мовою: «Доброго дня панові». І прощався на ніч: «Добраніч панові». Але поза цим не відкривався, чи знає польську, та давав це зрозуміти. Зрештою, з нерухомого обличчя Томашевського важко було щось вичитати. Коли він знайшов нагоду бути наодинці з Савіцьким, то сказав йому:

— Вся Гуцулія, це смердючі лінюхи.

Савіцький здивувався:

— Біриш і Ґуцинюк лінюхи? А хлопці з вашої групи? Це не так.

— Їм не можна довіряти, як собакам, — твердив Томашевський холодно, завжди самовпевнено, — жодному русинові. І пан писар з фундації так само каже.

— А ви ж що?

— Я не їхнього роду, — стримано бундючився Томашевський, — ми поляки.

— Треба їм зараз вірити, — заспокоював Савіцький.

Іншого разу Ясьо, нарікаючи із впертим спокоєм та з самопевністю ще й на тих, які його слухали і захоплювались ним, остерігав Савіцького.

— Ви, паничу, до них надто добрий. З русинами так не можна.

Савіцький хоч і не був гострий, все ж трохи роздратувався:

— Мій Ясю, чи ви справді поляк?

— Зрозуміла справа, — холодно підтвердив Томашевський.

— А чи ви знаєте, по чому можна розпізнати поляка?

— Що поляк, це не селюк якийсь, а голова, вміє працювати, — відповів без вагання Томашевський.

Савіцький пересилив себе і промовив:

— Мій тато, старий поляк, вчив мене, що поляка можна впізнати по тому, що ніколи не говорить погано про товаришів. Честь…

Томашевський сплюнув. Опанував себе, замовк вражений, більше про це не говорив. Савіцький не здогадувався, що в пущі відлуння гучніше від слова, а самотність чигає не тільки у пущових відстанях, але й у тиші і у часі, у яких відчутно розростається образа.

Вечорами колиба заповнювалась, і молоді більш бувалі жаб’ївці гамором, сміливістю і ймовірним знанням світу затикали вуста бистрецьким рубачам. Особливо галасувала невеличка групка побратимів Томашевського, бідніші чи багатші, але всі завзяті гуляки, бувальці на толоках і бійках у Жабйому, котрі вміли здалеку винюхати, чим куриться з якої хати, пролазили запрошені чи незапрошені на горілку й на танці, а з особливим задоволенням до самотніх молодиць чи до молодих вдів. Любили і вміли розважатись. Їхнім лідером був не хто інший, як Ясьо Томашевський. Вони й у колибі збиралися навколо нього шумно і тепло, як бджоли навколо матки. Холодний, спокійно зухвалий Томашевський поглядав на свою групку мимоходом, немов переконувався, але й демонстрував, що він є їхнім ватажком. Він говорив небагато, а інші поглядали на нього в пошуках схвалення, вони постійно до нього зверталися, галасували не дбаючи про те, чи це подобається господарям колиби. Щоб показати, якою вони є важливою громадою, лестили Томашевському, розповідаючи про його успіх у жінок, називаючи часом імена, а часом з хихотінням дозволяючи здогадуватись. Славетний баламут ледь прислуховувався до своїх прихильників.

Петрицьо почув щось про чарівні походеньки жаб’ївців і запитав, як завжди, начебто невинно:

— А у вас палець загнутий, Ясю?

— Який палець? — недбало запитав Томашевський.

— Мушку від Дарадуди, аби приваблювати «челідь».

Дарадуда вже давно пішов на дно, куди йому й дорога — зневажливо відповів Томашевський.

— То може від когось іншого? У вас люди бувалі, вчені, — зацікавлено розпитував Петрицьо.

Томашевський замість відповіді розкрив праву долоню.

— Дива! — здивувався Петрицьо. — І як же ви це?

Томашевський зневажливо мовчав, але поспішили його компаньйони.

— У Яся інша мушка: чорний вусик, — вирвався хихотячи Криничний, підліток блідий, але жвавий, смішливий, — котра лиш гляне, пропала.

— І ще щось, — буркнув дещо понурий, темнавий Крашевський, — зі штанів притягає.

Молоді жаб’ївці реготали занадто голосно, бистрецькі рубачі мовчали.

Низький, світловолосий і рожевий, але приємний парубчак на прізвище Ґіжицький заохочував добродушно Криничного:

— Гарасиме, розкажи нам якусь байку, бо тутешнім ґаздам наші плітки не цікаві.

Криничний захихотів і почав охоче і поспішно розповідати, щойно його хтось попросив.

— Було це у нас в Жаб’ї давним-давно. Всі дівки і молодиці ходили голісінькі так, як тепер іноді діти. Сорочок не було, запасок не було, на зиму — шкіра з вівці і досить. Рай! Тільки подумайте, не треба заглядати, все виставлено на поверхню — груди тверді чи звисають, зморщені чи гладенькі, гузичка те саме. Все відразу видно, лиш вибирай і хоч на вулиці хапай.

Рубачі слухали. Гарасимко задоволено глянув на них і продовжував з охотою:

— Бо все це було сильне, здорове, цицькате, хоч язиком лижи. Але все ж трапилося так, що одна народилася крива, Кривуля і Безцицуля. Ще дитиною, то трималася хати, а вже як мала йти у велике свято на храм, то що робити? пішла й вона. А там за нею сміх з усіх сторін, як це у Жаб’ї: «Кривуля-Безцицуля!». Втекла бідуля з храму додому, ані помолитися, ані з людьми набутися. Йде бідна Кривуля до хати, плаче і говорить собі: «Почекайте, я вам ще це пригадаю». По розум — до голови: одягнула шкуру, наче взимку, і пішла у долини. Що вона там робила, невідомо, ткала чи що, бо принесла льону, принесла конопель, зіткала сорочку аж до землі, підперезала її, принесла ще й червоних ниток, вишила собі широкі уставки, як в долинах, взула постоли. Знову велике храмове свято, а вона помаленьку і на самому кінці прослизає у церкву. Церква вже повна, а вона протискається через натовп, вклякає побожно на самій середині церкви і б’є поклони. А священик саме голосно співав: «Помилуй нас, грішників». Він розвернуся і як побачив, то келих випав йому з рук, підбіг до неї, а дяк рота відкрив, книгу з рук випустив і теж до неї. А потім всі мужчини до неї пхаються, один іншому заважає, не пропускає. Тоді попадя з палицею на священика, війтиха з палицею на війта, дячиха з палицею на дяка і хап за чуба, і всі баби на своїх мужиків. Кара божа зчинилася, і вже кінець службі божій. А Кривуля очі опустила і тихенько просить бабів: «Пустіть мене, я не винна, я тільки одяглася на службу божу, як це