Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Дві голови — кінська і людська — обидві без страху.

Два побратими, людина і кінь —

Над ними ангел-охоронець.

V. Вовк, коза і капуста

А все ж так трапилося, що серед жаб’ївців, котрі прийшли на бутин, зовсім не були кривдників чи напасників, ані навіть їхніх родичів. Зате з-поміж бистречан Ґєлета і Мандат нападали на жаб’ївців словами. Тому у відплату то один, то інший жаб’ївець, не вагаючись, витягав їм перед очі старого Мандата з Радула, або Фудора Ґєлету, хоч той ніколи й не бував у Бистреці. Дошкуляли обережно, не навпростець, але зрозуміло. Суперечки поновлювалися підчас відсутності Фоки і Савіцького, і оскільки жаб’ївці були у більшості, то доходило навіть до взаємних грубих слів, відповідних хіба-що для ярмарку, для далекої Коломиї, але не для бутину. Вітролом стримував своїх розважно і коректно, але без ентузіазму. Поза плечі жаб’ївці називали засновників лісосіки, відповідно до настрою, дідичами або ведмедями, а ті їх — прошєками або циганами.

Фока усвідомлював, на який ризик він наразився, але його здивувало, що чвари почалися так швидко. Він відразу ж відділив одних від інших. Прибульці збудували собі у затишку під скелею нову колибу, а радше досить міцну хату-стайню, на горищі якої, утепленому мохом, спали молоді робітники. Старші ж, як кєрманичі зі Стебнів, так і жаб’ївці, спали у колибі разом з бистречанами. Інші приходили у колибу тільки вранці і увечері, щоб поїсти.

А крім того працювали вони завжди окремо. Бистречани на Рабинці на східному схилі. Жаб’ївці — на західному, а також далеко на Попадинці. Фока стикався в основному з бистречанами, а Савіцький — із жаб’ївцями, оскільки багато з них допомагали закінчити ризи і приготувати матеріал для гаті. На допомогу рубачам у коруванні не послали жодного жаб’ївця, а лише тих підлітків і дідів, котрі вже корували перед святами. Стало менше навантаження на одну людину, тож робота відразу пішла швидше, а керівники тільки невпинно стежили за пересвареними сторонами, щоб не наразитися на більш поважні проблеми.

Із жаб’ївців тільки двоє найстарших — Пехкало і Біриш — спали у старій колибі. Але навіть цим двом сумирним рубачі отруювали життя. Некомпанійський і маломовний Пехкало цілими вечорами лежав на своїй підстилці у темному кутку, подалі від ватри. Коли він зайняв свій куток, то відразу поставив у ньому ряд косівських горщиків. Він крадькома попивав воду з кожного горщика по порядку, щось при цьому мимрячи. Вставав удосвіта, поповнював у лісі горщики водою і йшов до роботи. Всі знали, що це зачаровані у воду примівки. Ніхто не пошкодив горщиків, ані не торкався їх, але один чи інший крадькома та уважно поглядали в їх бік. Ніхто не зауважив, аби Пехкало коли-небудь молився, або щоб хрестився знаком хреста, але він теж не молився навпаки, як чарівники, і зовсім не скидалося на те, щоб він здійснював якісь язичницькі, безбожні практики, з яких були знані мисливці. Рушниці у нього не було, вглиб лісу сам він ніколи не заходив увечері і вночі носа поза колибу не висував. Хоч і професійний найманець, досвідчений у роботі з деревом, досі він працював тільки в межах власного села над Рікою. Видно боявся лісу. Рубачі це відразу зауважили, шепотілися, посміювались. Але Пехкало не схиляв навіть до сміху, сам ніколи не сміявся з жартів Петриця, мовчав. Махнули на нього рукою, прозвали «сільська гузиця».

Біриш, дещо молодший, але більш виснажений від Пехкала, заважав ще менше. В колибі він охоче помагав Петрицеві, виставляючи зуби у беззахисній посмішці, як собака на чужому подвір’ї. Та чим більше він був услужливим і приязним, тим більше видавався беззахисним, тим більше провокував рубачів. Вони стежили за ним ще більш прискіпливо, ніж за Пехкалом.

На довгій, правильної форми голові Біриша, коротко остриженій і позбавленій будь-яких прикрас, кучерів чи патлів, над чолом розвіювалось тільки пасмо волосся. З надмірно худого обличчя, з підочних впадин, вивернутих назовні кривими луками, з усього стурбованого вигляду, у який доля вклала цей нешкідливий образ, цю жалюгідну подобу божу — глибокі сиві очі Біриша, більш приязні, ніж зболілі, постійно виправдовувалися. Навколо його очей розходилися променисті фалди, такі ж, як коло пах його груботканої, старої сорочки. Впоравшись уже з колибною роботою, помивши посуд і повигрібавши попіл із ватри, він вдивлявся у ватру з особливо задоволеною посмішкою, як бувальці косівських ярмарків витріщаються у скельця модної фотопанорами. Сам Біриш таких скелець не бачив, ані не чув про них. Він був не жаб’ївського походження (таких бідних у Жаб’ї ще не було), відколи примандрував сюди, то мешкав у маленькій бухні, абияк сколоченій з поганого дерева, на землі ґміни, яку він взамін за це обгороджував і обкошував. Таких убогих будівель тоді в Жаб’ї не бачили. У Жаб’ї його любили і навіть цінували, бо на кожний заклик він наймався до будь-якої роботи охоче і найдешевше. Але його ніколи не вважали своїм. Для бистрецьких рубачів він був жаб’ївцем. Вони по-мисливськи вивчали його лице, досліджували і відслідковували кожен рух. Врешті їм здалося, що вони його розкусили, один іншому прошепотіли: «фальшивий». Невдячно прозвали його «капустою». Навіть з цими двома жаб’ївцями життя не складалося. Попри те, що Біриш часом заговорив до одного чи другого, але рубачі не відзивалися ні до нього, ні до Пехкала.

З-поміж жаб’ївських робітників відразу відзначився і вибився ще молодий Ясьо Томашевський. Він умів збивати дараби, знався трохи на сплавах, менше, ніж кєрманич типу Ґуцинюка, зате був охочий до роботи, а ще й завзятий та кмітливий, спокійно і стримано панував на кожним рухом, випереджав інших. Коли вони з чималими труднощами працювали при засніжених ризах, вигортаючи з них лопатами сніжні завали, а потім зміцнюючи та латаючи ризи, Томашевський нальоту відгадував задуми Савіцького. Так само, як і той, бив ковальським молотом задля випробовування, замінював з запалом ненадійні стовпи і поліна, скріплював клямрами непевні повороти ризи, страхував їх додатковими, винесеними над рівнем жолоба колодами, зміцнював опори стрімких схилів ризи. Уважний, швидкий, завжди самовпевнений, надійно заміняв Савіцького, став його правою рукою.

Коли сніг знову засипав незавершені ризи, ті самі працівники звозили саньми матеріали для риз, заготовляючи їх на весну, спочатку на Рабинець, а потім на Попадинець. Вивільнений від клопотів і заохочений працею, такою бажаною і важливою, панич-Ричь веселий, як дитина, пролітав верхи віддаль від Рабинця до Попадинця. Завжди в русі, співав і свистав, розвеселяв жаб’ївських робітників. Хоч вони схуднули і почорніли, але слухали його з задоволенням.