Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

— І знати це я хочу негайно! — підвищив голос Стіллер, а що чоловік далі мовчав, повторив з притиском: — Мені насрати на тебе. Ясно? Щойно даси відповідь на моє запитання, я зніму кайданки й відпущу тебе досмажувати м’ясо. Але для цього мушу почути відповідь вже.

Еміль Шлєтаккер судомно сковтнув слину.

— Він хотів купити пневматичний пістолет.

Стіллер присунувся ближче.

— Ні, не це він хотів купити, — процідив крізь зуби. — Пневматичний пістолет був лише приводом, щоб до тебе прийти. Що насправді він купив?

Еміль Шлєтаккер глянув на будинок, перевів погляд на Стіллера.

— «Ґлок 34».

— У робочому стані?

— Так, модель з довгою цівкою.

— Набої?

— Дворядний магазин, сімнадцять патронів.

Стіллер вичікував.

— Він узяв з собою пачку, п’ятдесят патронів.

— Скільки заплатив?

— Двадцять тисяч.

— Де гроші?

— У вітальні, у конверті з-під DVD.

— Добре. Ми їх заберемо.

Стіллер обійшов авто й відчинив дверцята з протилежного боку. Еміль Шлєтаккер ледве вишкрябався з заднього сидіння. Один з поліцейських підійшов до них з ключем від кайданок.

— А в чому річ? — допитувався Еміль Шлєтаккер. — Якась терористична загроза чи що?

Йому ніхто не відповів.

— І що тепер? — не вгавав він.

— Ми тут закінчили, далі вже справа місцевої поліції, — сказав Стіллер.

Чоловік лише кивнув, роззирнувся навсібіч, чи не бачив хтось з сусідів, що тут відбувалося.

— Я скажу, що ти співпрацював з поліцією, це значно пом’якшить твоє покарання. Проте навіть не думай контактувати з покупцем, якому ти продав зброю.

Стіллер просвердлив Шлєтаккера поглядом.

— Зрозумів? — запитав він. — Бо буде гірше.

Еміль Шлєтаккер кивнув. Стіллер відвернувся від нього і покрокував до свого автомобіля.

56

За десять хвилин пішої ходи Вістінґ побачив попереду між деревами сірий дах будиночка. Літня хатинка стояла посеред галявини. Вістінґ знав історію цього хутірця. Його споконвіку здавали в оренду, а власником крихітного, злиденного господарства був заможний селянин, який жив унизу, в селі. Предки Мартіна Гауґена жили тут до самого початку двадцятого століття. У маленькій господі зазвичай тулилися четверо дорослих і дев’ятеро дітей. Орендарі тримали дві корови, курей та кілька овець і кіз.

Мартіновий дід був останнім, хто народився в лісі. Після війни він викупив хутір, полагодив складену з колод хату. У садибі було ще дві будівлі: стодола і хлів. Стодола згоріла, залишились хіба зарослі чагарником кам’яні підвалини. Половина хліва завалилася однієї зими під тягарем снігу, а друга половина з виходком і дровітнею стояла й досі. Водоскати й вітрові дошки з південного боку даху замінили на нові, світлі, а старі, потьмянілі валялися на землі.

Мартін Гауґен підійшов до дверей, відімкнув їх і пропустив Вістінґа попереду.

Хатина мала кухню, вітальню і дві спаленьки з двоярусними ліжками. Вістінґ пригнув голову під низьким одвірком і ввійшов до спальні, де ночував минулого разу. Він скинув наплічника, почув, як за стіною Мартін так само скинув свого наплічника.

З вікна вітальні видно було гладінь озера Лянґен. Вечірня імла стелилася понад водою, крізь неї, на протилежному березі, ледь проглядав ліс. На колишньому сінокосі, над водою, росла стара яблуня. Листя на ній вже облетіло, але на гілках ще висіло кілька червоних яблук.

Мартін вийшов зі своєї кімнати з двома баночками пива, одну простягнув Вістінґові.

— Пропоную розпалити грубку й перекусити, — сказав він, відкриваючи бляшанку.

Вістінґ не мав нічого проти й подався за Мартіном у дровітню. Сокира стирчала в пеньку відразу за дверима. Мартін відставив пиво й почав колоти цурпалок на дрібні скіпки для розпалу.

Вістінґ стояв надворі, відступив від дверей, щоб не загороджувати світла. Ліс навколо стояв мовчазною, щільною стіною. Вістінґ обернувся до озера. Тиха гладінь побрижилася, коли неподалік пропливла пара качок. Абсолютну тишу порушувало лише гупання сокири. Коли Мартін перестав рубати, Вістінґ зайшов до дровітні, набрав оберемок дров, заніс до кухні й скинув у дощану загату біля грубки. Мартін зайшов на кухню услід за ним з дровами на одній руці й острогою — у другій. Острога була схожа на ґралі, вила, якими громадять сіно, однак зубці мали зазублини, щоб настромлена риба не зірвалася. Гостряки трьох зубців блищали так, ніби щойно відполіровані.

— Треба спустити на воду човна, аби він трохи просякнув водою, — сказав Мартін, відставляючи набік острогу, перед тим як скинути в загату дрова.

Вістінґ присів напочіпки, відчинив дверцята грубки.

— Давно не спускав його на воду? — запитав він, кладучи в грубку кілька скіпок.

— Торік, — відповів Мартін, простягаючи йому сірника. — Будь готовий, що тобі доведеться вичерпувати воду.

Нарешті Вістінґ розпалив грубку. Полум’я весело запалахкотіло. Він зачекав, щоб добре розгорівся вогонь, доклав два більші цурпалки й зачинив дверцята. Обидва чоловіки взяли по баночці пива і спустилися на берег, до озера.

Човник, накритий брезентом, лежав на двох колодах догори днищем. У складки брезенту набилося опале листя. Вістінґ з Мартіном зняли брезент, оглянули суденце. Просмолене пласке днище було начеб ціле на вигляд. Удвох вони перевернули човна. Берег був доволі мокрий після дощів, і човен легко посувався до води. Мартін взяв на носі мотузку, прив’язав його до дерева, а тоді вже поклав досередини весла й кинув червоний пластмасовий черпак, щоб було чим вичерпувати воду. Днище на кормі трохи протікало, але за кілька годин деревина вбере в себе воду, набухне, і дрібні щілини затягнуться.

Доки вони поралися, наповзли вечірні сутінки. Коли повернулися до хатини, озера з вікна вже не було видно.

Мартін докинув в грубку цурпалок, зняв з грубки два кільця і поставив на конфорку пательню.

— Вдовольнимося двома ковбасками? — запитав він, кладучи на пательню ляпку масла, яка поволі почала розтоплюватися.

Вістінґ кивнув, запалив гасову ліхтарню. Лампа тьмяно освітила кімнату, від стола і стільців падали довгі тіні.

У маленькій хатині ширилося тепло. Вістінґ зняв куртку й повісив на спинку стільця. Потім вийняв з наплічника газету і сів читати статтю Ліне. Мартін виклав ковбаски на пательню, час до часу перевертаючи їх.

— Як думаєш, що тоді сталося? — запитав Вістінґ, відірвавшись від читання.

Мартін відпив ковток пива з бляшанки.

— З ким?

— З Надією Кроґ. Дивна справа…

Мартін теребив пальцем кільце на бляшанці, скривив кутик губ в усмішку.

— Не знаю.

Вістінґ тримав газету так, що Мартінові було видно половину реконструйованого портрета.

— У кожному разі, я не думаю, що вона й досі жива, — додав Вістінґ. — Щось таки з нею трапилося.

— Її ж викрали, — завважив Мартін, обертаючи ковбаски, що шипіли на пательні, і щось іще буркнув про неосудних людей.

Вістінґ не розчув, що саме, і перепитав.

— Ніколи