Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

втім, він завше не без певної зловтіхи хвалився довіреними йому таємницями) — я вертаюся з однієї нібито пильної справи, вертаюся тим квапливіше, що, як я здогадувався, барон придумав її зумисне, аж це під дверима його номера чую, як хтось каже: «Що?» — «Як, — відповідає барон, — тобі таке вперше?» Я входжу без стуку і —о, який жах! — застаю барона, уведеного в оману голосом і справді товщим, ніж звичайно у цьому віці (барон був тоді геть сліпий), у товаристві, — і це він, хто давніше волів зрілих осіб! — заледве десятирічного хлопчини!»

Мені розповідали, що барон майже щодня впадав у розумову депресію, він не те що марив, а сповідався вголос при сторонніх, про чию присутність чи там суворі засади забував, звірявся з поглядами, які звик був таїти, наприклад, із германофільством. Хоча війна давно вже минула, пан де Шарлюс і досі бідкався над поразкою німців, зараховуючи себе до них, і гордо вирікав: «Не може бути, щоб ми не взяли реваншу, — хіба ж ми не довели, що здатні чинити найдужчий опір і що маємо найкращу організацію?». Або його звіряння прибирали іншого тону, і він люто волав: «Хай лорд Ікс або принц де*** не пробують повторювати своїх учорашніх слів, бо я зарікся їм відповідати: «Ви ж бо знаєте, що ви з тих, принаймні не меншою мірою, ніж я». Зайве додавати, що у хвилини таких зривів, коли пан де Шарлюс був, як мовиться, «не при собі» і признавався в германофільстві чи ще в чомусь, особи з його оточення, Жюп’єн чи дукиня Ґермантська, зазвичай уривали цей потік нерозважливих слів і давали для не таких близьких і язикатіших знайомих якусь вигадану, але доладнішу інтерпретацію.

«Леле! — заволав Жюп’єн. — Не казав я вам, що не треба далеко відходити, о, прошу, він уже встряв у розмову з якимсь садівничком. Бувайте, пане, ліпше нам із вами розійтися, гріх бодай на хвилю покидати хворого самого, це вже тільки велика дитина».

Я знову висів з авта, не доїжджаючи до дому принцеси Германської, і почав думати про втому, про нудьгу: напередодні, опанований ними, я намагався бодай ескізно відтворити лінію, яка в одному із сіл, визнаних найчарівнішими у Франції, відмежовувала на деревах тінь від світла. Звичайно, вчорашній художній досвід нині вже не гнобив моєї вражливости так немилосердно. Висновки були ті самі, що й раніше. Але, як і за кожним разом, коли щось відривало мене від моїх звичок, — вийшов не о тій порі, опинився у новому місці, — я відчував живлющу радість. Сьогодні ця радість здавалася мені чисто дріб’язковою — тішитися відвіданням концерту в дукині Германської. Але якщо тепер я вже знав, що мені нічого не всміхається, окрім дріб’язкової радости, то який резон відмовлятися від неї? Я втокмачував собі в голову, що не зазнавав, мережачи свій шкіц, жодного ентузіазму — хоча це коли не єдина, то принаймні найперша ознака таланту. Далі я спробував видобути з пам’яти інші «моментальні знімки», а надто знімки, зроблені у Венеції, але саме вже це слово сповнило мене нудьгою, якою сповнила б фотовиставка, і я відчував у собі не більше запалу та хисту для опису баченого колись, ніж учора для опису того, що постерегло моє чіпке і вже наперед знуджене око. За хвилю численний гурт віддавна вже не бачених приятелів запевне проситиме, щоб я перестав усамітнюватися і присвятив їм свій час. Я не мав жодної підстави відмовляти їм, зайвий раз пересвідчившись, що ні до чого не придатний і що письменство більше не справляє мені радости, чи то з моєї провини, оскільки мені бракує кебети, чи то зі своєї власної, оскільки насправді воно куди менше насичене дійсністю, ніж я гадав.

Мені згадалися Берґоттові слова: «Ви хворий, але жаліти вас не випадає, ви живете радощами розуму», — як же він у мені помилявся! Як мало таїлося радощів у цій яловій гострості погляду! Додам навіть, якщо я часом і спізнавав якісь радощі (не розумові), то тринькав їх на всіляких жінок; отож якби доля послала мені журавлиного віку, та ще й без хвороб, то я просто зажився б на світі й навряд чи був би якийсь глузд у такому довгому животінні. Що ж до «духовних радощів», то хіба міг я так назвати холодні спостереження, доконані моїм бистрим оком чи тверезим розумом без жодної втіхи і жодного пожитку?

Але іноді саме в ту мить, коли вже хочеться сказати — пиши все пропало, з’являється знак, посланий нам на порятунок; ми переторгали всі двері, але вони вели в нікуди, аж це, неждано-негадано натикаємося на єдині, якими можна ввійти і яких даремно шукали б сто років, і — о щастя! — вони відчиняються.

Перетравлюючи свої невеселі думки, я ступив на дитинець палацу Ґермантів і з неуважности не помітив прибулого ав-та; на окрик водія я встиг лише сахнутися вбік; відступивши, я спіткнувся об недбало тесаний бруковий камінь під стіною гаража. Проте в ту хвилю, коли, відзискуючи рівновагу, я поставив ногу на кругляк, розміщений нижче, ніж перший, моя нехіть розвіялася, і я відчув те саме раювання, яким у різні періоди мого життя наповнювали мене то картина лави дерев під час поїздки каретою круг Бальбека, як здавалося, розпізнана мною, то обриси мартенвільських дзвіниць, то смак мад-ленки, умоченої в чай, а також сила інших вражень, уже тут згаданих, усе те, що, мабуть, утілили в собі останні Вентей-леві опуси. Як тоді, коли я вкинув у рота мадленку, враз де й поділася вся моя тривога за будущину, де й поділися всі мої духовні сумніви. І навіть тривоги й сумніви, що напастували мене ще мить тому, тривоги й сумніви щодо своїх літературних здібностей і самої життєвости словесности, згинули ніби за помахом чарівничої палички.

Я не вдарився у нові розумування, не знайшов жодного вирішального аргументу, а перепони, ще хвилю тому нездоланні, утратили всяку вагу. Але цим разом я поклав не звірятися на своє невідання, як того дня, коли скуштував розмоченої в чаї мадленки. Блаженство, відчуте в цю мить, було, безперечно, тим самим блаженством, якого я дознав від смаку мадленки, але пошуки прихованих його причин я відклав тоді надалі. Різниця, чисто змислова, крилася у викликаних образах; глибокий блакит виїдав мені очі, враження свіжос-ти, сліпучого сяйва вирували довкола, і я, прагнучи їх схопити, не смів ворухнутися, як тоді, коли, смакуючи мадленкою, перебирав у думках