Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

Коли Жюп’єн допоміг баронові висісти, а я йому вклонився, він щось забелькотів, але так швидко і так невиразно, що я не міг зрозуміти ані слова, і коли попросив повторити його втретє, він вельми нетерпляче скинув рукою, — жест чудний, бо лице його зберігало камінний спокій: мабуть, чи не відлуння паралічу. Але освоївшися, зрештою, із цим піанісимо шепітливих слів, я збагнув, що його розуму хвороба не вразила.

А втім, переді мною було двоє баронів де Шарлюсів, поминаючи інших. З цих двох інтелектуал безперестану плакав-ся-бідкався, що йому світить афазія, бо все йому плутаються літери та слова. Але як тільки він і справді впадав у такий гріх, другий пан де Шарлюс, пан де Шарлюс підсвідомий, жаждивий збудити заздрости не менше, ніж перший — жалю, кокетуючи і так і сяк, чим гордував перший, уривав одразу — ніби диригент, коли оркестра зіб’ється, — розпочату фразу і з невичерпною винахідливістю пов’язував наступні слова зі словом, що й справді йому вилетіло замість іншого, і виходило так, ніби, власне, його він був і вибрав. Навіть пам’ять його вціліла і стала для нього новим джерелом кокетства, хоча й украй морочливого, коли він хотів видобути якісь давні й незначні спогади, пов’язані зі мною, аби показати, що він зберіг — або відзискав — цілковиту ясність розуму. Не ворухнувши головою, не змигнувши оком і не змінюючи ні на йоту інтонації голосу, він казав мені, наприклад: «Погляньте на оцю тумбу — афіша на ній достоту, як та, перед якою я стояв, побачивши вас уперше в Авранші чи то пак, даруйте, у Бальбеку». І справді, реклама була того самого виробу.

Спершу я ледве розбирав його слова, як не бачимо ми спочатку в покоях, де на вікнах щільно запнуті всі гардини. Але ніби очі в сутіні, мої вуха призвичаїлися небавом до цього піанісимо. До того ж я гадаю, що воно помалу голоснішало, коли барон говорив, чи то через те, що кволість його голосу породжувалася нервовим перестрахом, і ляк цей розвіювався, коли пан де Шарлюс, зацікавлений кимось стороннім, переставав думати про неї, чи то з протилежної причини: ця кволість віддзеркалювала справжній стан його душі, а коротке посилення його голосу під час розмови викликалося штучним екстазом, короткочасним і радше згубним, з огляду на який чужі люди казали: «Йому вже краще, не нагадуйте йому про недугу», домагаючись тільки того, що, навпаки, його хворобливий стан повертався незабаром знов у ще гострішій формі. Хоч би що там було, барон у цей момент (навіть враховуючи моє призвичаєння) кидав слова замашніше, — так приплив у буряні дні вергає дрібні, збиті хвилі. А рештки недавнього нападу озивалися на дні баронових слів гуркотом перекочуваних камінців. А втім, говорячи зі мною про бувальщину, мабуть, аби переконати, що памороки йому ще не забило, він відтворював її в жалобному ключі, але без смутку. Він не переставав перелічувати всіх членів своєї родини або людей свого кола, які відійшли вже назавше, проте нібито не так шкодуючи, що їх нема, як радіючи, що він їх пережив. Сказати б, згадуючи про їхній скін, він ще глибше усвідомлював своє одужання. З жорстокістю майже тріумфальною, одним голосом він приказував їкаво, з глухим замогильним гудом: «Аннібал де Бреоте помер! Антуан де Муші помер! Шарль Сванн помер! Адальбер де Монморансі помер! Босон де Талейран помер! Состен де Дудовіль помер!» І за кожним разом оте «помер» падало на тих небіжчиків важким штихом землі — штихом, кинутим грабарем, який завзявся загорнути їх глибше.

Дукиня Летурвільська, — недавно вона вичуняла від довгої хвороби і не збиралася йти на концерт до принцеси Ґер-мантської, — саме минала нас пішки; помітивши барона, про недавній удар якого нічого не знала, вона пристала, аби з ним привітатися. Але перебута недавно недуга не навчила її одразу розпізнавати чужі хвороби: дукиня ставилася до них надто нетерпляче, з нервовим роздратуванням, хоч у всьому цьому, може, було й багато співчуття. Почувши, як барон, заплітаючись язиком, насилу вимовляє деякі слова і ледь ворушить рукою, вона зиркала по черзі то на мене, то на Жю-п’єна, шукаючи пояснення такого разючого явища. А що ми промовчали, то вона обвела пана де Шарлюса довгим, дуже сумним, але сповненим докору поглядом. Дукиня мовби витикала йому те, що спіткала його на вулиці в такому розтерзаному вигляді, наприклад, босого і без краватки. Барон знову заникався, і вболівання та обурення дукинині зросли ще більше, отож вона гукнула: «Пане Паламеде!» тоном запитальним і воднораз роздратованим, якого прибирають надто нервові люди, не здатні чекати бодай хвилину, а як ми навіть упускаємо їх одразу, перепрошуючи, що мусимо завершити туалет, вони гірко заявляють нам, не так вибачаючись, як оскаржуючи: «Ах, виходить, я вам заважаю!» — немов убачають злочин з боку того, кому стають на перешкоді. Нарешті, проща-ючися з нами із чимраз більшою скрухою, вона порадила баронові: «Вам би краще вернутися додому».

Він попросив посадити його у фотель, щоб перепочити, поки ми з Жюп’єном прогуляємося, і насилу витяг із кишені книжку, як мені здалося, молитовник. Я зрадів нагоді вивідати у Жюп’єна подробиці про баронове здоров’я. «Я з радістю побалакаю з вами, пане, — сказав мені Жюп’єн, — але далі, ніж до Рон-Пуена, ми не підемо. Дякувати Богу, баронові тепер краще, але я боюся залишати його надовго самого, він не змінився ні на йоту, у нього надто добре серце — останню сорочку з себе віддасть; а крім того, він ще моторний, як молодик, доведеться брати очі в руки». — «Тим паче, — втрутився я, — що він винозорий; мене страшенно засмутила була звістка, що він осліп». — «Справді, параліч відібрав був йому зір, барон отемнів цілковито. Уявіть, поки його лікували (лікування поставило його на ноги) місяців два-три він бачив не більше, ніж сліпий з народження». — «І через це йому були вже непотрібні певні ваші послуги?» — «Де там! Не встиг переступити порога готелю, як почав цікавитися подобою служників. Я запевнив, що тут самі страшила. Але він швидко зметикував, що такого не може бути і що я підбріхую. Бачили такого брикунця! До того ж він мав якийсь нюх, може, вгадував по голосу абощо. Далі він узяв моду відсилати мене в тій чи тій пильній справі. Одного дня — даруйте, що я вам розповідаю, але вам якось випало побувати у Святині Безсоромности, і мені нема чого перед вами критися (а