Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

class="p1">Переселення принца Ґермантського вийшло мені на добре принаймні тим, що авто, яке приїхало по мене, щоб туди відвезти, і в якому мене змагали згадані роздуми, мусило мчати вулицями в напрямку Єлисейських Полів. Бруківка була тоді кепська, але коли ми в’їхали у згадані вулиці, із задуми мене вивело враження незвичної плавкости, яке огортає нас, коли раптом авто починає котитися легше, лагідніше, без галасу, ніби перед ним відкрилася брама парку і тепер ми посувалися алеями, посиланими дрібним піском або опалим листям; направді так не було, але я нагло відчув, як зникли внутрішні перешкоди, бо відпала потреба пристосовуватися чи матися на осторозі, як це буває, хай ми цього й не усвідомлюємо, перед чимось новим: вулиці, якими я саме проїжджав, були забутим шляхом моїх щоденних прогулянок із Франсуазою на Єлисейські Поля. Земля сама знала, куди треба нести; її опір подолано. І, як авіатор, що до цієї миті натужно котив по землі, я, раптово «відірвавшись», звільна полинув до тихих верховин спогадів. У Парижі вулиці завше мені ввижатимуться зітканими з іншого полотна, ніж деінде. Опинившись на розі вулиці Рояль, де на вітрах вистоював колись перекупник фотографій, за якими пропадала Франсуаза, я спізнав враження, що авто, втягнуте в сотні давніх кіл, могло б зараз кружляти самохіть. Я минав уже не ті вулиці, якими гуляли перехожі, я їхав серед хисткої, смутної і лагідної минувшини. А втім, вона складалася з безлічі окремих споминів, і я насилу міг розпізнати причину своєї меланхолії, породжуваної чи то знайомими стежками моїх зустрічей із Жільбертою під знаком страху, що вона не прийде, чи близькістю горезвісного дому, куди, як я чув, Альбертина заходила з Андре, а чи філософічною марнотою, символом якої стає дорога, куди нас тисячу разів гнала пристрасть, щоб опісля згаснути безплідною, як безплідні були мої квапливі й гарячкові походи після сніданку, аби поглянути на ще вогкі від клею афіші «Федри» та «Чорного доміно».

Я приїхав на Єлисейські Поля без особливого бажання лишатися на концерті в Ґермантів до кінця; зупинивши авто і вже збираючись висісти, щоб пройти кілька кроків пішки, я був вражений тим, що побачив ув іншому моторі, так само прибулому сюди. Згорблений добродій із нерухомими очима радше лежав, ніж сидів на задньому сидінні, роблячи, щоб триматися рівно, зусилля, які робило б дитя, якому наказано шануватися. З-під солом’яного брилика вибивалася непокірна пуща білого як сметана волосся; сива борода, як бороди, наліплені снігопадом садовим статуям, що символізують річки, спливала йому по грудях. То сидів біля Жюп’єна, ладного годити йому як болячці, барон де Шарлюс, виздоровник потому як його побив грець, про який я не знав (чув тільки, що він отемнів, але осліплення було тимчасове, ба тепер він бачив ще краще); якби пан де Шарлюс досі не фарбував волосся, — тепер йому це заборонено, щоб запобігти перевтомі, — він ще раніше, завдяки явищу, схожому на хемічну кристалізацію, явив би окові увесь блискучий метал, яким іскрилися і були насичені незгірш за гейзери буйні пуклі, нині вже з найщирішого срібла, його чуприни та бороди, надаючи зараз цьому старому скинутому володареві шекспірівської величі якогось короля Ліра. Очі не лишилися осторонь цього тотального засніту, цих металургійних перетворень черепа, але — супротивний феномен — утратили увесь свій блиск. Та найдужче вражало відчуття, що цей утрачений блиск відбивав моральну вищість, засвідчуючи той факт, що фізичне і навіть інтелектуальне життя пана де Шарлюса пережило аристократичну пиху, що, як мені здавалося колись, становила єдине ціле з обома його, тамтого життя, виявами.

Саме під цей час, так само, певне, прошкуючи до принца Ґермантського, над’їхала вікторією маркіза де Сент-Еверт, як на думку вибагливого барона, не досить шиковна. Жюп’єн, дбаючи про барона як про дитину, шепнув йому на вухо, що маркіза де Сент-Еверт як-не-як його знайома. І зараз же, з тяжкою бідою, але й з горливістю хворого, який завзявся показати свою здатність на ще не легкі для нього порухи, барон де Шарлюс скинув капелюха і зігнувся в уклоні такому поштивому, ніби узрів перед собою не пані де Сент-Еверт, а королеву Франції. Може, саме через сутужність такого уклону пан де Шарлюс і вирішив його віддати: він знав, що зворушить іще глибше, здобуваючись на цей жест, жест морочливий, а отже, подвійно хвальний для хворого і не менш приємний для тієї, кому він призначений — у ґречності хворі перебирають міру, як і королі. Може, в баронових рухах ще відчувався брак координації, вислід розладу функцій кісткового та головного мозку, в кожному разі його жести виходили аж надто розгонисті. Особисто я догледів у цьому квазіфізичну обм’яклість, відрив від самої душі життя, надто разючі в тих, хто вже ступив у чертоги смерти. Оголення сріблястих покладів чуприни позначало зміну не таку глибоку, як ця несвідома великосвітська покора, яка перевертала ієрархію всіх соціальних стосунків і схиляла перед пані де Сент-Еверт, як схиляла б і перед найпослідущою американкою (яка, зрештою, могла доступитися до баронової ґречно-сти, досі не досяжної для неї), його, здавалося б, нездоланний снобізм. Бо ж барон жив далі, мислив далі, його інтелект не зазнав шванку. І більше, ніж спів Софоклового хору про принижену Едіпову пиху, більше, ніж сама смерть і всі жалобні промови, послужливий і смиренний баронів уклін, відданий пані де Сент-Еверт, свідчив, яке крихке, яке тлінне замилування до величі смертних, до всякої пихи людської. Пан де Шарлюс, який досі не згодився б сісти з пані де Сент-Еверт за один стіл, тепер уклонявся їй до землі. Мабуть, він забув про становище особи, з якою вітався (удар спроможний витравити параграфи світського кодексу, як і кожен інший куточок пам’яти), а може, нескоординованість рухів пересунула у площину покори позірну непевність — інакше вона була б бундючна, — щодо особи новоприбулої дами. Отож він схилився з чемністю дітей, які несміливо підходять привітатися з дорослими на материн розказ. А втім, він сам став дитиною, але дитиною без дитячої гордости.

Добитися від пана де Шарлюса пошани — у цьому й полягав увесь її снобізм, так само як увесь баронів снобізм полягав у відмові їй у цій пошані. Пан де Шарлюс, успішно прищепивши такій собі пані Сент-Еверт віру, що він відзначається неприступним і винятковим характером, одним махом знищив тепер цю віру, коли в тихій своїй сумирності й лякливій запопадливості скинув брилика, з-під якого каскадами ринули потічки сріблястих патлів і все струміли й струміли, поки він, простоволосий і шанобливий, стояв у