Муракамі Харукі - 1Q84, книга 2, Муракамі Харукі

Живучи разом з нею, він звик запитувати без запитальної інтонації.

— Почекаю.

— Я сам поїду до котячого міста, — сказав він. І ковтнув кави. Потім, раптом згадавши, спитав: — А ти щось вип'єш?

— Якщо є — біле вино.

Тенґо відкрив холодильник і подивився, чи немає там холодного білого вина. У кутку знайшов пляшку "Chardonay", куплену недавно на розпродажу. З диким кабаном, намальованим на етикетці. Відкоркувавши пляшку, налив вина у склянку й поставив перед Фукаері. Потім, трохи повагавшись, налив і собі. Напевне, хотілося вина більше, ніж кави. Вино виявилося дуже холодним і солодким, але алкоголь трохи заспокоїв Тенґо.

— Ви завтра їдете до котячого міста, — повторила Фукаері.

— Рано-вранці сідаю на електричку, — сказав Тенґо.

Пригубивши склянку, він пригадав, що вивергнув сім'я в лоно цієї вродливої сімнадцятирічної дівчини, що сиділа навпроти за столом. Хоча це сталося вчора ввечері, а здавалося подією дуже далекого минулого. Навіть майже історичною. Але тодішні відчуття все ще залишилися виразними.

— Місяців побільшало, — неквапливо повертаючи в руці склянку, ніби в чомусь зізнаючись, сказав Тенґо. — Коли недавно подивився на небо, то побачив два Місяці — великий жовтий і малий зелений. Мабуть, це сталося раніше. Але я не помічав. І тільки недавно нарешті побачив.

Про збільшення кількості Місяців Фукаері не висловила своєї думки. Почувши це повідомлення, вона начебто не здивувалася. Вираз її обличчя зовсім не змінився. Вона навіть не здвигнула плечима. Здавалося, для неї це не було особливою новиною.

— Може, й не варто говорити, але поява двох Місяців на небі схожа на те, що відбувається у світі "Повітряної личинки", — сказав Тенґо. — А новий Місяць такий самий, як я описав. Такого ж розміру й забарвлення.

Фукаері мовчала. Не відповідала на запитання, яке не потребувало відповіді.

— Чому так сталося? Чому так могло статися?

Відповіді також не було.

— Інакше кажучи, ми потрапили у світ, описаний у "Повітряній личинці"? — спитав він рішуче й одверто.

Якийсь час дівчина уважно розглядала форму нігтів на обох руках. А тоді сказала:

— Бо ми вдвох написали книжку.

Тенґо поставив склянку на стіл і запитав:

— Ми вдвох написали й опублікували "Повітряну личинку". Виконали спільну роботу. Книжка стала бестселером і відкрила людям інформацію про карликів, дооту й мадзу. І внаслідок цього ми разом потрапили в новий, змінений світ. Ти це хочеш сказати?

— Ви виконуєте роль реципієнта.

— Я виконую роль реципієнта, — повторив Тенґо. — Я справді писав у "Повітряній личинці" про реципієнта. Але що це означає, сам добре не знав. Яку, власне, конкретну роль виконує реципієнт?

Фукаері легенько хитнула головою. Мовляв, не можу пояснити.

"Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш", — казав батько.

— Бажано, щоб ми були разом, — сказала Фукаері. — Поки не знайдеться та людина.

Якийсь час Тенґо дивився на її обличчя. Намагався прочитати, що воно виражає. Однак не побачив на ньому жодного виразу. Як завжди. І тоді він машинально повернув голову й зиркнув за вікно. Але Місяців не побачив. Лише телеграфні стовпи й огидне плетиво електричних дротів.

— Щоб узяти на себе роль реципієнта, потрібен особливий характер?

Фукаері злегка кивнула підборіддям. Мовляв, потрібен.

— Але ж "Повітряна личинка" — твоє власне оповідання. Ти сама його створила з нуля. Воно вийшло з твого нутра. А я випадково, на прохання, упорядкував його текст. Лише виконав просту технічну функцію.

— Бо ми вдвох написали книжку, — Фукаері повторила слова, сказані перед тим.

Тенґо машинально приклав палець до скроні.

— Ти хочеш сказати, що з того часу я, нічого не знаючи, став реципієнтом?

— Відтоді, — відповіла Фукаері. І вказівним пальцем правої руки спочатку вказала на себе, а потім на Тенґо. — Я — перцепієнтка, а ви — реципієнт.

— Perceiver i receiver? — уточнив він. — Інакше кажучи, ти сприймаєш, а я — приймаю. Ти це хочеш сказати?

Фукаері коротко кивнула.

Тенґо трохи скривив обличчя.

— Тобто ти знала, що я реципієнт або маю характер реципієнта, тому й довірила мені переписати "Повітряну личинку". Те, що сама сприймала, передала через мене у формі книжки. Ти це хочеш сказати?

Відповіді не було.

Тенґо повернув скривленому обличчю свій попередній вигляд. І поглядаючи в очі Фукаері, сказав:

— Конкретно ще невідомо, але, здається, приблизно з того часу я потрапив у світ з двома Місяцями. Тільки досі цього не помічав. Не побачив, що Місяців побільшало, бо ні разу серед ночі не дивився на небо. Напевне, так було, правда?

Фукаері все ще мовчала. її мовчанка ширяла в повітрі, немов дрібні порошинки борошна. Порошинки, які щойно розсипав табун метеликів, що з'явився з особливого простору. Якийсь час Тенґо спостерігав, що виписували ці порошинки в повітрі. Йому здалося, ніби він став учорашньою вечірньою газетою. Інформація поновлюється щодня. І тільки він нічого про неї не знає.

— Схоже, ніби причина й наслідок безнадійно переплуталися, — сказав він, узявши себе в руки. — Невідомо, що було раніше, а що пізніше. В усякому разі, ми опинилися в новому світі.

Фукаері підвела голову й заглянула в очі Тенґо. Може, це тільки здавалось, але в її очах ледь-ледь спалахнуло лагідне світло.

— В усякому разі, колишнього світу вже нема, — сказав Тенґо.

Фукаері злегка здвигнула плечима.

— Ми в ньому житимемо.

— У світі з двома Місяцями?

Вона на це не відповіла. Ця вродлива сімнадцятирічна дівчина, міцно стуливши губи, дивилася прямо в очі Тенґо. Як Аомаме на нього, десятирічного, в аудиторії після уроків. В її погляді вчувалася глибина й сила зосередженості. Під таким поглядом Фукаері йому здалося, ніби він скам'янів. Скам'янівши, перетворився на новий Місяць. Малий, здеформований. Невдовзі Фукаері послабила свій погляд. Підняла праву руку й пальцем торкнулася легенько скроні. Наче хотіла прочитати власні таємничі думки,

— Ви шукали ту людину, — спитала Фукаері.

— Так.

— Але не знайшли.

— Не знайшов, — відповів Тенґо.

Аомаме не знайшов, але натомість відкрив світ з двома Місяцями. Бо за підказкою Фукаері порився у своїй пам'яті й тому захотів подивитися на Місяць.

Дівчина трохи послабила свій погляд і взяла в руку склянку з вином. Взявши його в рот, пила, немов щось дорогоцінне, як комаха росу.

— Ти сказала, що вона десь ховається. Якщо це так, то її нелегко знайти.

— Можете не турбуватися, — мовила дівчина.

— Можу не турбуватися, — повторив її слова Тенґо. Фукаері виразно кивнула.

— Тобто ти хочеш сказати, що я зможу її знайти?

— Вона вас знайде, — тихо сказала дівчина. Голосом, схожим на вітер над м'якими травами полів.

— У кварталі Коендзі?

Фукаері задумалася. Мовляв, не знаю.

— Десь, — відповіла вона.

— Десь у цьому світі? — запитав Тенґо.

Фукаері легенько кивнула.

— Поки на небі два Місяці.

— Схоже, що нічого іншого не залишається, як повірити твоїм словам, — нарешті, після довгого роздуму, сказав він.

— Я сприймаю, а ви приймаєте, — розсудливо сказала вона.

— Ти сприймаєш, а я приймаю, — повторив Тенґо її слова, змінивши займенники.

"Тому ми єдналися? — хотів запитати він дівчину. — Під час учорашньої нічної громовиці. Що, власне, це означало?" Однак не спитав. Вважав недоречним таке запитання. Зрештою, відповіді все одно б не дочекався. Це він розумів.

"Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш", — казав батько.

— Ти сприймаєш, а я приймаю, — ще раз повторив Тенґо. — Так само, як тоді, коли я переписував "Повітряну личинку".

Фукаері хитнула вбік головою. Відкинула назад волосся і відкрила одне маленьке гарне вухо, ніби виставивши антену радіопередавача.

— Не так само, — сказала вона. — Ви змінилися.

— Я змінився, — повторив Тенґо.

Фукаері кивнула.

— В чому змінився?

Дівчина довго вдивлялася у склянку з вином, яку тримала в руці. Здавалося, немов бачила там щось дорогоцінне.

— Дізнаєтеся, коли поїдете до котячого міста, — відповіла вродлива дівчина. І виставивши вухо, ковтнула білого вина.

Розділ 23

(про Аомаме)

Впустіть тигра у свій бензобак

Аомаме прокинулася після шостої ранку. День видався гарний, погідний. Вона приготувала кави з розмолотих зерен, підсмажила тости, зварила яйце й поснідала. Дивлячись телевізійні новини, переконалася, що про смерть лідера секти "Сакіґаке" ще не повідомлялося. Не звертаючись до поліції й нічого не повідомляючи своїм людям, вони, напевне, нишком кудись діли його труп. Зрештою, байдуже, якщо так зробили. Це не дуже важлива проблема. Мертва людина залишається мертвою, незалежно від того, як нею розпорядилися. Мертвому все одно.

О восьмій вона прийняла душ, ставши перед дзеркалом у ванній кімнаті, ретельно зачесалася й ледь-ледь напомадила губи. Натягла на ноги панчохи. Одягла білу шовкову блузку, що висіла в шафі, й стильний костюм від Дзюнко Сімади. Кілька разів стряснувши й покрутивши тілом, припасувала бюстгальтер з пружинистим матеріалом, щоб хоч трохи збільшити розмір грудей. Напевне, думала про те саме сотні тисяч разів, стоячи перед дзеркалом. Зрештою, це її право — думати про це ще один раз. Нічого поганого в цьому нема. "Принаймні поки я живу, — розмірковувала вона, — можу думати будь-коли про будь-що. І ніхто мені за це не дорікатиме". Після того вона взула туфлі на високих каблуках від Шарля Журдана.

Зупинившись у передпокої перед дзеркалом на людський зріст, Аомаме перевірила, чи все на ній бездоганне. Піднявши трохи одне плече, подумала, що схожа на Фей Даневей з кінофільму "Афера Томаса Крауна", яка в ньому виступила в ролі незворушної, немов холодний ніж, розслідувачки страхової компанії. їй, холоднокровній і сексуальній, дуже личив діловий костюм. Звісно, Аомаме не скидалася повністю на Фей Даневей, але мала навколо себе принаймні щось з подібної атмосфери. Особливої атмосфери, що може витати лише навколо першокласної професіоналки. До того ж, в її сумці через плече містився холодний автоматичний пістолет.

Вона нап'яла на носа малі темні окуляри марки "Ray-Ban" і вийшла з квартири. Перейшла через вулицю навпроти у парк, стала перед дитячою гіркою, де минулого вечора сидів Тенґо, й відтворила в пам'яті вчорашню картину. "Дванадцять годин тому тут — через дорогу від мене — перебував реальний Тенґо, — думала Аомаме.