Муракамі Харукі - 1Q84, книга 2, Муракамі Харукі

Будь-що треба було одягтися трохи нормальніше. Але зараз це неможливо зробити. Нема часу, щоб переодягтися. Аомаме взула на босу ногу тенісні туфлі на гумовій підошві й, не замикаючи дверей, чимдуж спустилася запасними сходами з третього поверху вниз. Перетнула вулицю й, зайшовши у парк, попрямувала до дитячої гірки. Однак Тенґо там уже не застала. На дитячій гірці, освітленій штучним світлом ртутного ліхтаря, не було ні душі. Там панувала порожнеча, темніша й холодніша, ніж на зворотній стороні Місяця.

"Ні, це не галюцинація, — задихаючись думала вона. — Безсумнівно, Тенґо щойно тут був". Аомаме піднялася на дитячу гірку й озирнулася навколо. Ніде не було видно нікого. Мабуть, він недалеко відійшов. Кілька хвилин тому ще був тут. Відтоді минуло чотири чи п'ять хвилин. Якщо побігти за ним, то можна наздогнати.

Але Аомаме передумала. Майже силоміць себе затримала. "Е ні, з цього нічого не вийде! Я ж навіть не знаю, в якому напрямі він пішов". Вона не хотіла шукати Тенґо, бігаючи навмання нічними вулицями кварталу Коендзі. "Я не повинна цього робити". Поки, сидячи на веранді, Аомаме вагалася, Тенґо спустився з дитячої гірки й кудись подався. "Якщо добре подумати, то така моя доля. Я так довго вагалася, що Тенґо встиг піти. Я сама в усьому винна".

"Зрештою, це непогано, — переконувала вона себе. — Може, це найкраще. Принаймні я змогла зустріти Тенґо. Побачити його по той бік вулиці й тремтіти від можливості опинитися в його обіймах. Навіть якщо це тривало кілька хвилин, я змогла насолоджуватися шаленою радістю і сподіванням". Заплющивши очі, Аомаме схопилася за поруччя дитячої гірки й прикусила губу.

Сидячи на дитячій гірці так само, як Тенґо, вона вдивлялася в південно-західну частину неба, де поряд видніли два Місяці — великий і малий. Потім вона зиркнула на веранду третього поверху. В квартирі горіло світло. Ще недавно з цієї веранди вона дивилася на Тенґо. Здавалося, на цій веранді ще панувало її вагання.

"Цей світ дістав назву — 1Q84 рік. Півроку тому я зайшла в нього, а тепер намагаюсь вибратися звідси. Ненароком зайшла, але навмисне хочу вийти. Навіть якщо я піду, Тенґо в ньому залишиться. Звичайно, я не знаю, яким цей світ стане для Тенґо. Не зможу побачити. Та байдуже. Я збираюся померти заради нього. Для себе не могла жити. Мене заздалегідь позбавили такої можливості. Натомість я зможу померти заради нього. Це ж добре. Усміхаючись, зможу померти.

Це правда".

Аомаме намагалася відчути хоч якісь ознаки перебування Тенґо на дитячій гірці. Але не знайшла там жодного тепла. Вечірній вітер, сповнений передчуття осені, пролітаючи між листям дзелькви, змів звідти всі його сліди. І все ж Аомаме сиділа й споглядала два Місяці на небі. їхнє дивне, байдуже світло проникало їй в душу. її оточували різноманітні міські шуми, що, перемішавшись між собою, ставали бассо континуо. Аомаме згадала маленьких павучків, що гніздилися на аварійних сходах столичної швидкісної автостради. Чи вони ще живуть і плетуть своє павутиння?

Аомаме всміхнулася.

"Я приготувалася, — подумала вона. — Однак перед тим доведеться відвідати одне місце".

Розділ 22

(про Тенґо)

Поки на небі два Місяці

Спустившись з дитячої гірки й покинувши парк, Тенґо безцільно блукав містом. Навмання переходив з однієї вулиці на іншу. Майже не помічав, куди йде. І тим часом намагався надати своїм безладним думкам хоч трохи виразніших обрисів. Та незважаючи на зусилля, не міг зібрати їх докупи. Напевне, тому, що на дитячій гірці думав одночасно про надто багато різних речей. Про два Місяці, кровну спорідненість, новий відправний пункт життя, реальний сон наяву, супроводжуваний запамороченням, Фукаері та "Повітряну личинку" й Аомаме, яка десь тут, мабуть, переховується. Його голову переповнювали різноманітні думки, а зосередженість доходила до крайньої межі. Якби була змога, йому хотілося залізти в ліжко й міцно, як убитий, заснути. Решту можна було додумати завтра вранці після пробудження. А зараз прийти до чогось змістовного він уже не сподівався.

Коли Тенґо повернувся додому, Фукаері сиділа за його письмовим столом і складаним ножичком старанно підстругувала олівці. На столі в нього завжди було їх штук десять, а зараз налічувалося аж двадцять. Він ще ніколи не бачив таких акуратно підструганих олівців, кінчики яких скидалися на голки.

— Телефонували, — перевіряючи гостроту олівця пальцем, сказала вона. — 3 Тікури.

— Але ж ти не мала брати слухавки.

— Я догадалася, що повідомлення важливе.

Невже вона дізналася про важливість повідомлення за характером дзвінка?

— З якого приводу дзвонили? — спитав Тенґо.

— З якого, не сказали.

— Але це був дзвінок з оздоровниці в Тікурі?

— Просили подзвонити.

— Подзвонити їм звідси?

— Сьогодні, навіть у пізній час.

Тенґо зітхнув.

— Телефонний номер відомий?

— Відомий.

Фукаері запам'ятала номер. Тенґо вніс його у записник. І зиркнув на годинник. Було пів на дев'яту.

— Коли дзвонили?

— Зовсім недавно.

Тенґо зайшов у кухню й випив склянку води. Обіпершись руками на край умивальника, заплющив очі, а коли впевнився, що голова нормально працює, підійшов до телефону й набрав номер. Можливо, батько помер. Або принаймні опинився на грані між життям і смертю. Інакше в таку пізню годину вони не телефонували б.

Слухавку взяла жінка. Назвавшись, Тенґо сказав, що недавно звідти йому дзвонили, тож він вирішив розпитати, що сталося.

— Ви — син Кавани-сана?

— Так, — відповів Тенґо.

— Ми з вами колись зустрічалися, — сказала жінка.

Перед очима Тенґо спливло обличчя медсестри середнього віку в окулярах з металевою оправою. її прізвища він не міг пригадати.

Тенґо коротко привітався.

— Мені передали, що ви недавно телефонували.

— Так, телефонувала. Я зараз з'єднаю вас з лікарем вашого батька. Поговоріть, будь ласка, безпосередньо з ним.

Не відриваючи слухавки від вуха, Тенґо очікував з'єднання. Співрозмовник усе не підходив до телефону. У слухавці майже цілу вічність лунала одноманітна мелодія американської народної пісні "Home on the Range". Заплющивши очі, Тенґо згадав краєвид навколо оздоровниці на березі півострова Босо. Густий сосновий бір і вітер, що між стовбурами прилітає з моря. Хвилі Тихого океану, що невтомно накочуються на берег. Тихе фойє, без відвідувачів. Брязкіт коліс пересувного ліжка в коридорі. Вицвілі віконні штори. Акуратно випрасувані білі халати медсестер. Запах гіркої слабої кави в їдальні.

Потім до телефону підійшов лікар.

— Вибачте, що змусив вас чекати. Мене терміново викликали до іншої палати.

— Та нічого, — сказав Тенґо. І спробував уявити собі обличчя батькового лікаря. Але не пригадав — він його ні разу не бачив. Голова ще справно не працювала. — Може, щось сталося з батьком?

Зробивши коротку паузу, лікар відповів:

— Сьогодні нічого особливого не сталося, однак уже якийсь час він хронічно почувається не дуже добре. Мені прикро вам про це казати, але ваш батько в коматозному стані.

— В коматозному стані, — повторив Тенґо.

— Спить глибоким сном.

— Тобто непритомний?

— Так.

Тенґо задумався. Змусив голову працювати.

— Може, батько на щось захворів, а тому впав у коматозний стан?

— Ні, це не так, — розгублено відповів лікар.

Тенґо чекав.

— Пояснювати по телефону важко, але чогось особливо поганого, жодної конкретної хвороби в нього не було — ні раку, ні запалення легенів. З медичного погляду, в нього нема виразних симптомів якоїсь хвороби. Невідомо, з якої причини, але у вашого батька помітно знизилися природні сили, які підтримували його життя. А позаяк причина невідома, то й надійного методу лікування не вдається вибрати. Йому поставили крапельницю для підживлення організму. Але таке лікування тимчасове, алопатичне, а не радикальне.

— Можна вас одверто спитати? — сказав Тенґо.

— Звичайно, можна, — відповів лікар.

— Батько недовго протримається?

— Якщо кома триватиме, то ймовірність цього велика.

— Дається взнаки стареча неміч?

— Вашому батькові ще не сповнилось і сімдесяти. Тож про старечу неміч не йдеться, — невпевненим голосом сказав лікар. — Загалом він здоровий. Іншої хронічної хвороби, крім порушення функцій мозку, в нього не помічено. Регулярні вимірювання його фізичних спроможностей дають досить добрі результати. Якоїсь проблеми ми з ним не мали.

На цьому лікар замовк. А потім вів далі:

— Однак... за останні кілька днів у нього начебто з'явилися ознаки, як ви кажете, старечої немочі. Функції організму знизилися, і, здається, ослабла воля до життя. Такі симптоми, як правило, властиві людям під дев'яносто років. У такому віці трапляються випадки, коли людина втомлюється і відмовляється докладати зусилля, щоб підтримати своє життя. А от чому щось подібне відбувається з Каваною-саном, я поки що не розумію.

Прикусивши губи, Тенґо задумався.

— Коли настала кома? — спитав він.

— Три дні тому, — відповів лікар.

— І ті три дні він не прокидався?

— Ані разу.

— І ознак життя щораз меншало?

— Не швидко, але, як я вже казав, потроху його життєві сили помітно ослабли. Так, поволі зменшуючи швидкість, наближається до зупинки поїзд.

— Як ви гадаєте, скільки часу в нього лишилося?

— Точно не можу сказати. Якщо такий стан триватиме, то в найгіршому випадку лишився один тиждень, — відповів лікар.

Тенґо переклав слухавку з однієї руки в другу і ще раз прикусив губу.

— Я завтра до вас навідаюся, — сказав він. — І без вашого дзвінка я збирався поїхати. Але добре, що ви подзвонили. Дякую.

Почувши це, лікар, здається, полегшено зітхнув.

— Так і зробіть. Бажано, щоб ми зустрілись якомога швидше. Батько не може говорити, але, напевне, зрадіє, коли ви приїдете.

— Але ж він непритомний, хіба ні?

— Непритомний.

— Відчуває біль?

— Гадаю, ні. Можливо, не відчуває. Лихо не без добра — він міцно спить.

— Щиро дякую, — сказав Тенґо.

— Кавана-сан, — мовив лікар, — ваш батько... як би це сказати... був надзвичайно невибагливою людиною. Нікому не завдавав жодного клопоту.

— Він здавна був таким, — сказав Тенґо. І, ще раз подякувавши лікареві, поклав слухавку.

Підігрівши каву, Тенґо сів пити її за столом, навпроти Фукаері.

— Завтра вирушаєте? — спитала вона.

Він кивнув.

— Доведеться вранці сісти в електричку й ще раз поїхати до котячого міста.

— Поїдете до котячого міста, — невиразним голосом сказала Фукаері.

— А ти мене тут почекаєш, — запитав Тенґо.