Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

який без кiн­ця. Грiх ви­ну­ва­тий всьому, вiн один!.."

Але во­на ще вря­тує Те­тя­ну. Не­хай бу­де, що бу­де. Те­тя­ну во­на вря­тує. Ко­би лиш до не­дi­лi, ко­би лиш по ве­сiл­лi, во­на вiзьметься до неї, при­ве­де на­зад до ро­зу­му, ла­ду. В не­дi­лю ра­но-ра­не­сенько пiд "Бi­лий ка­мiнь" пi­де, зiл­ля на­ко­пає, бу­де про­бу­ва­ти. Зра­зу са­мим зiл­лям пот­ро­хи усип­ля­ти, вiд­так при­мiв­ка­ми, вiд­так че­рез сiм не­дiль мольбою до но­во­го мi­ся­ця, до­ки не ус­по­коїться. А там… з ча­сом во­на Гри­ця за­бу­де i за дру­го­го пi­де.

Отак ду­має, пе­ре­ду­мує Мав­ра, пе­ре­би­ра­ючи та впо­ряд­ко­ву­ючи рiз­не своє зiл­ля, кот­ре вже вiд чо­го, ко­ли на­раз чує: щось зас­ту­ка­ло до її две­рей.

Вона про­ки­ну­ла­ся.

Хто до неї о та­кiй пiз­нiй го­ди­нi? Се вже да­лi пiв­нiч. Во­на ще не ля­га­ла, бо батька ви­жи­да­ла. Пi­шов по ми­лос­ти­нi до не­да­ле­ко­го мiс­теч­ка. А во­на тут за скорб­ни­ми дум­ка­ми та всiм своїм зiл­лям сном при­пiз­ни­ла­ся.

Чи не Те­тя­на се?

- Хто там? - по зви­чаю своєї ос­то­рож­нос­тi пи­тає i надс­лу­хує.

- То - я! - вiд­ка­зує який­сь го­лос.

- Тетянка? - пи­тає Мав­ра i надс­лу­хує знов, мо­же, й во­на, не­щас­на, лi­сом блу­ка­ла i за свiт­лом до неї до­би­ла­ся.

- Нi! То - я! - вiд­ка­зує знов той го­лос.

Мавра вiд­чи­ни­ла.

Перед нею ста­ну­ла дiв­чи­на. Ви­со­ка, мо­ло­да, в ли­цi бi­ла-бi­лiська, з зап­ла­ка­ни­ми очи­ма.

Цiкаво при­див­ляється їй Мав­ра, i її пе­рей­має при ви­дi цiєї дiв­чи­ни прик­ре по­чут­тя.

- Тобi що, доньцю, о та­кiй пiз­нiй го­ди­нi? - пи­тає. - Те­пер да­лi пiв­нiч. Але сi­дай - ось тут. Твої очi пла­чуть. Чи й сер­це пла­че? В ко­го сер­це хо­ре, не­хай iде до Мав­ри, - го­во­рить, мов мо­лит­ву, Мав­ра, а са­ма блис­ку­чи­ми своїми очи­ма аж про­ни­зує.

- О, ря­туй­те, мам­цю! - кли­че дiв­чи­на з роз­пу­кою i па­дає на ла­ву.

- Мiй суд­же­ний хо­рий, мо­же, i ум­ре. Крiзь сон го­во­рить, нiх­то не ро­зу­мiє. Ой мам­цю, ря­туй­те! - i з тим за­ри­да­ла. Да­лi, зсу­нув­ши­ся до­до­лу, здiй­має роз­пуч­ли­во ру­ки вго­ру i мо­лить. - Ца­рю ти не­бес­ний - чим я про­ви­ни­ла­ся? Чо­му ме­не ка­раєш? Я ж не ви­ну­ва­та. Я вiр­но йо­го лю­би­ла, тi­ло, ду­шу да­ла, то… во­на… во­на!! - i, не до­кiн­чив­ши, зно­ву гiр­ко за­ри­да­ла.

- Цить же, доньцю, цить же, - вспо­ко­юва­ла Мав­ра i пiд­нi­має дiв­чи­ну до­го­ри. - Ка­жи, що тво­му суд­же­но­му i чия ти ди­ти­на, а змо­жу, по­ря­тую, в го­рi вас не ли­шу.

- Я, Наст­ка, Гри­це­ва суд­же­на! - кли­че дiв­чи­на з не­ви­мов­ним жа­лем i знов здiй­має, бла­га­ючи, ру­ки до Мав­ри вго­ру. - Йо­му по­чи­не­но. Ра­но вiн пос­нi­дав, вiд­так впав у сон i так спить все i спить. Спить мерт­вецьким сном. Зра­зу в снi ще зга­ду­вав, що хтось там iшов, що вiн за­раз прий­де, а да­лi вмовк…

- Грицева на­ре­че­на? - скрик­ну­ла тут Мав­ра, а са­ма сi­пає дiв­чи­ну, мов бо­же­вiльна.

- Грицева. Я Гри­це­ва! Я йо­го суд­же­на, а в не­дi­лю, мам­цю, на­ше ве­сiл­ля…

- Грицю! - скри­ча­ла Мав­ра страш­ним кри­ком роз­пу­ки i зсу­ну­ла­ся на зем­лю. - Си­ну!!! Си­ну ти мiй, си­ну! Ось уже ги­не, ось уже вiд­хо­дить; лед­ве що най­шла! Гри­цю, жди на свою ма­тiр, во­на вже йде. Жди, не гинь!! - Ос­тан­нi сло­ва її, вик­ли­ка­нi яко­юсь не­людською си­лою роз­ка­зу [33] пе­ре­мi­ни­ли її са­му не­чу­ва­но. Во­на зiр­ва­ла­ся на рiв­нi но­ги, вхо­пи­ла клу­нок з своїм зiл­лям, пiр­ва­ла дiв­чи­ну за ру­ку i обi пог­на­ли…

Бiжить ста­ра Мав­ра пiд го­ру i про­ти вiт­ру ок­ри­ле­ним кро­ком, важ­ко вiд­ди­ху­ючи, стог­ну­чи. Ле­тить, здо­га­няє На­с­т­­ка, i туй-туй па­де. Лиш од­но її пiд­дер­жує, вi­ра в си­лу Ма­в­ри, а ко­ли б не те, во­на б да­лi не год­на.

- Йому по­чи­не­но, йо­го зат­роєно! - кри­чить в один го­лос до ста­рої Мав­ри. - Пiд вiк­ном най­де­но пляш­ку, а пас­тух наш ба­чив дi­во­чу пос­тать, як ле­тi­ла лi­сом, якась чор­ноб­ро­ва…

- Тетяна! - кри­чить Мав­ра i са­ма стає. Мо­роз її пе­рей­має, i во­на хрес­титься. - Ось що грiх, що грiх! - стог­не i звiльняє крок - да­лi вже не год­на…

Було в чет­вер ра­но, як на мiс­цi ста­ли, а ко­ли ста­ли, бу­ло вже по всьому. Гриць вже пе­ре­нiс­ся…

***

Коло Гри­це­вої ха­ти - сум i по­ва­га.

Посхилялись ста­рi газ­ди всi, що Гри­ця зна­ли. Пос­хи­ля­ли­ся в смут­ку i мовч­ки жда­ли. Ум­лi­ває в ха­тi бi­ло­ли­ця Наст­ка, мо­ло­ди­цi пла­чуть. То­ва­ри­шi-хлоп­цi по­ход­жу­ють, ути­ра­ючи сльози. А ма­те­рi, пе­ре­шiп­ту­ючись, хрес­тяться i мо­ля­ться…

Перед ха­тою ли­ше що скiн­чи­ла­ся тяж­ка, гiр­ка сце­на. Ци­ган­ка Мав­ра в не­чу­ва­нiй роз­пу­цi ки­да­ла­ся вов­чи­цею на ста­ро­го батька. Вiн її си­на, - за­во­ди­ла, - вiд неї заб­рав, пiд­ки­нув ба­га­чам, щоб заз­нав лiп­шої до­лi, як ци­ганська, i ось яка до­ля пос­тиг­ла йо­го в ба­гатст­вi…

I нiх­то не ба­чив до­сi та­ко­го ри­дан­ня, та­ко­го по­ве­ден­ня, як у бiд­ної ци­ган­ки. Ки­да­ла­ся ли­цем до зем­лi, роз­ди­ра­ла на со­бi одiж, знi­ма­ла ру­ки роз­пуч­ли­вою мольбою до­го­ри, а все про­мов­ля­ла. Спi­ва­ючи, ри­да­ючи, заєдно роз­па­ча­ла - аж до­ки не ув'яла:

Старий Анд­ро­на­тi зра­зу бо­ро­нив­ся, а вiд­так умовк.

Зсунувшись з всею ва­го­тою свой­ого ста­ре­чо­го тi­ла на свiй жеб­рацький кос­тур - вiн мов­чав. Сам не за­мi­тив, як ос­та­точ­но по го­ло­сiн­нi збо­лi­лої доньки зас­лу­хав­ся в жа­лiб­ну гру трем­бi­ти, що нес­лась го­рою не­да­ле­ко ха­ти.

Вона йо­му на­га­да­ла своїм смут­ком щось дав­но ми­ну­ле.

Давно-давненько, ду­же дав­но, во­на та­кож так смут­ком виг­ра­ва­ла - при­га­дав вiн со­бi.

Вiн то­дi сто­яв ра­но зi схо­дом сон­ця ви­со­ко на го­рi сього се­ла i дер­жав бi­ло­го вну­ка на ру­ках… Дер­жа­чи отак, гля­дiв в си­вiй ра­нiш­нiй iм­лi.ди­ти­нi за до­лею. Iм­ла не здiй­ма­ла­ся. Не ба­чив вiн то­дi че­рез iм­лу сон­ця, але во­но бу­ло! В йо­го вну­ка бу­ла до­ля. Жда­ла лиш на нього, як те раннє сон­це за iм­лою - чо­му не осяг­нув її?..

***

Мiж при­сут­нi­ми в ха­тi й Iва­ни­ха Ду­би­ха.

Дожидає Те­тя­ни. Мо­же, хоч тут во­на з'явиться. В до­мi її нi­де не бу­ло; i нiх­то її не ба­чив. Хо­дить i хо­дить лi­са­ми, лю­дей уни­кає.

Прибувши сю­ди, Iва­ни­ха Ду­би­ха за­нi­мi­ла. Нiх­то вiд неї сло­ва не по­чує. Мов за­бу­ла го­во­ри­ти. Лиш вiд ча­су до ча­су за­су­ває дри­жа­чою ру­кою бi­ле во­лос­ся на­зад пiд чор­ну свою хуст­ку. Жде.

Може ж, дiж­деться…

Люди ззи­ра­ються на неї, пе­ре­шiп­ту­ються, а їй те бай­ду­же. Її очi не пла­чуть, її ус­та сту­ли­ли­ся, лиш ду­ша чим­раз кам'янiє.

Та ось пе­ред по­ро­гом ше­лест. Її Те­тя­на? Нi. То Мав­ра по­я­ви­ла­ся в ха­тi з батьком, на си­на вдив­ляється. На­раз - що се? Си­ну бо­жий! Знад­во­ру по­пiд вiк­на до­хо­дить спiв, не­рiв­ний, пре­див­ний. Iва­ни­ха Ду­би­ха бi­лiє, хи­литься; сим ра­зом се вже Те­тя­на.

Так. То во­на.

Висока, ху­да, блi­да, з роз­шар­па­ним во­лос­сям, чер­во­ни­ми ма­ка­ми зак­вiт­ча­на, з очи­ма,