Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

бу­ло на тілько ро­зу­му. Му­лярський по­міч­ник, ро­див­ся і ви­ріс в Дро­го­би­чі,- і від­ки він до всього то­го прий­шов?

- Е, чорт го там по­бе­ри, від­ки прий­шов, то прий­шов! - за­фу­чав Іцик Ба­ух.- Але як він сміє нам ту лю­дей бун­ту­ва­ти? Піс­ла­ти до Дро­го­би­ча по шан­да­рів, най в лан­цю­ги, та шу­па­сом від­си!

- Але про­шу вас, па­но­ве,- ска­зав, зу­пи­ня­ючись, Ле­он,- я не ро­зу­мію, чо­го се ви так три­во­жи­тесь? Що в тім усім страш­но­го? Я бу­вав по Ні­меч­чи­ні, там ро­біт­ни­ки всю­ди схо­дяться, ра­дяться, скла­да­ються, як їм за­хо­четься, і ніх­то їм то­го не бо­ро­нить, і ніх­то то­го не ля­кається. Про­тив­но, ро­зум­ні ка­пі­та­ліс­ти ще й са­мі їх до то­го за­охо­чують. Там кож­дий та­кий ка­пі­та­ліст як го­во­рить до ро­біт­ни­ків, то раз у раз у нього на язи­ці Selbst­hil­fe та й Selbst­hil­fe. 7 «По­ма­гай­те са­мі со­бі, вся­ка пос­то­рон­ня по­міч для вас на ні на що не здасться!» І га­даєте, що зле на тім ви­хо­дять? Про­тив­но! Як ро­біт­ни­ки са­мі со­бі по­ма­га­ють, то зна­читься, що вже ка­пі­та­ліст не пот­ре­бує їм по­ма­га­ти. Чи там ока­лі­чіє хто на фаб­ри­ці, зас­лаб­не, пос­та­ріється - Selbst­hil­fe! Най со­бі роб­лять склад­ки, най со­бі по­ма­га­ють са­мі, аби тілько ми їм не пот­ре­бу­ва­ли по­ма­га­ти! А вже ми бу­де­мо ста­ра­ти­ся, що­би їм ро­ги не над­то ви­со­кі рос­ли: ско­ро що тро­ха зач­нуть но­си­ти­ся бут­но, а ми цап,- пла­ту зни­зи­мо, і сви­щи то­ді тон­ко, так, як ми хо­че­мо!

Леон ви­го­во­рив усю то­ту бе­сі­ду з та­ким за­па­лом внут­рішнього пе­ре­ко­нан­ня, що в знач­ній час­ті ус­по­коїв і по­ті­шив своїх слу­ха­чів. Один тільки гру­бий, чер­во­но­но­сий Іцик Ба­ух не­до­вір­ли­во хи­тав го­ло­вою, і, ко­ли Ле­он скін­чив, він, важ­ко від­са­пу­ючи, ска­зав:

- Ох-ох-ох! Ко­би-то во­но так бу­ло, як ви ка­же­те, па­не Гам­мерш­ляг! Але я бо­юся, що во­но не так бу­де. Що на­шо­го ро­біт­ни­ка, ди­ка­ря, бой­ка, рів­ня­ти до ні­мецько­го! Де на­шо­му ро­біт­ни­ко­ві до якої ро­зум­ної Selbst­hil­fe? Ох, ох, ох, Gott über die Welt! А як­би він Selbst­hil­fe по­ро­зу­мів так, що тре­ба бра­ти за но­жі та рі­за­ти жи­дів? Га?

Всі слу­ха­чі, не вик­лю­ча­ючи й са­мо­го Ле­она, стре­пе­ну­ли­ся на ті зло­ві­щі сло­ва, мо­ро­зом по­дер­ну­ло у них за пле­чи­ма. А до то­го в тій хви­лі ко­ло них пе­рей­шла з го­мо­ном юр­ба ріп­ни­ків, з-по­між кот­рих, о ці­лу го­ло­ву ви­щий від усіх, вис­тир­чу­вав по­ну­рий Сень Ба­са­раб. Він гріз­но по­зи­рав на жи­дів, а особ­ли­во на Ба­уха, сво­го прин­ци­па­ла. Ба­ухо­ві від йо­го пог­ля­ду чо­гось не­доб­ре зро­би­ло­ся, і він за­мовк на хви­лю, по­ки юр­ба не пе­рей­шла.

- От, ди­віть, які во­ни,- го­во­рив він, ко­ли ріп­ни­ки про­па­ли в тем­нім за­ка­ул­ку,- ди­чи­на та й го­ді! От той ви­со­кий се­ред них - він у ме­не ро­бить - чи не ціл­ко­ви­тий мед­відь? Та ви то­му лиш пис­ніть сло­во Selbst­hil­fe, а він за­раз возьме ніж та й за­рі­же вас!

Але Ле­он, а за ним і дру­гі жи­ди по­ча­ли пе­ре­чи­ти Ба­ухо­ві. Во­ни тим жи­ві­ше пе­ре­чи­ли йо­му, чим більше са­мим бу­ло ля­ч­но, і, пе­ре­ко­ну­ючи йо­го, що не­без­пе­ченст­ва не­ма ні­яко­го, ста­ра­ли­ся влас­ти­во пе­ре­ко­на­ти о тім і се­бе са­мих.- Що то во­но так зле не є,- го­во­ри­ли во­ни.- Люд наш, хоть, мо­же, не­зу­гар­ний і неп­ри­віт­ли­вий на вид, не є та­кий злий і кро­во­жад­ний, як здається Ба­ухо­ві. І що слу­чаї прав­ди­вої, по­ряд­ної спіл­ки і у нас не рід­кі і лю­дям ту­теш­нім зов­сім не чу­жі. І що ко­ли б ма­ло бу­ло прий­ти до яких «не­по­ряд­ків», то бу­ло би вже прий­шло за­раз по пер­шім збо­рі. І що Бе­недьо - чо­ло­вік сла­бо­ви­тий і ха­рак­те­ру ла­гід­но­го. І що Ле­он за­раз завт­ра по­го­во­рить з ним і роз­пи­тається йо­го о все, і що Бе­недьо му­сить йо­му все чис­то роз­по­віс­ти, бо під пев­ним згля­дом Бе­недьо зо­бов’яза­ний йо­му, Ле­оно­ві, до вдяч­нос­ті, і що на­пе­ред мож­на впев­ни­ти­ся, що не­без­пе­ченст­во ні­яке ні­ко­му не гро­зить.

- Ох-ох-ох, де більше язи­ків, там більше й мо­ви! - го­во­рив нев­мо­ли­мий Ба­ух.- Але я вам рад­жу: не вір­те тим роз­бій­ни­кам, роз­бий­те їх склад­ки, а особ­ли­во зни­жіть їм пла­ту так, що­би со­ба­ка один з дру­гим не мав за що й про­ди­ха­ти, то то­ді їм і скла­док уся­ких від­хо­че­ться!

- Еге-ге, бу­дем ви­ді­ти, чи від­хо­че­ся! - про­вор­ко­тів крізь зу­би Сень Ба­са­раб, кот­рий по­за ко­ша­ри і пло­ти під­повз ід то­му міс­цю і, ро­зу­мі­ючи доб­ре жи­дівський жар­гон, кот­рим роз­мов­ля­ли жи­ди, підс­лу­хав усю то­ту роз­мо­ву.- Еге-ге, по­ба­чи­мо, не­бо­ра­че, чи від­хо­че­ся! - вор­ко­тів він, здви­га­ючи­ся на но­ги з-за пло­та, ко­ли жи­ди ро­зій­шли­ся.- Ко­би лиш то­бі бор­ше де­чо­го дру­го­го не від­хо­ті­ло­ся!

І, роз­пус­тив­ши но­ги, Сень пос­пі­шив до Ма­тієвої ха­ти, що­би там роз­по­віс­ти поб­ра­ти­мам о тім, як то жи­ди го­во­рять о їх ра­ді і що о ній зна­ють.

На дру­гий день ра­но пе­ред ро­бо­тою Ле­он зди­бав­ся з Бе­недьом уже в фаб­ри­ці. Бе­недьо предс­та­вив йо­му Дер­ка­ча, Прий­де­во­лю і По­бі­гай­ка, яко виб­ра­них до ро­бо­ти в ок­ре­мій ко­мо­рі. Ле­он те­пер жа­лу­вав тро­хи, що вчо­ра пок­ва­пив­ся да­ти Бе­недьові то­ту по­ру­ку, бо був пе­ре­ко­на­ний, що Бе­недьо виб­рав до то­го своїх од­но­мис­ни­ків! Він по­чи­нав на­віть бо­яти­ся, чи не пі­доз­рі­ває де­що Бе­недьо про йо­го не­чис­ту справ­ку з це­ре­зи­ною, і для то­го на­ка­зав Шеф­фе­ле­ві, щоб і суп­ро­тив тих виб­ра­них ро­біт­ни­ків був яко­мо­га ос­то­рож­ний. Але що ж, на­зад цо­фа­ти­ся з своїм сло­вом бу­ло те­пер за­піз­но, тож Ле­он, хоч і з за­міт­ною три­во­гою, рі­шив: що має то­ро­чи­тись, не­хай то­ро­читься. Тре­ба тільки роз­пи­та­ти Бе­не­дя са­мо­го про ці­лу то­ту річ.

От він, ска­зав­ши кілька слїв за­охо­ти но­во­виб­ра­ним ро­біт­ни­кам, зак­ли­кав Бе­не­дя з со­бою до ок­ре­мої ко­мо­ри і пря­мо за­пи­тав йо­го, що се був за збір у них і що він там го­во­рив ро­біт­ни­кам. Він мір­ку­вав со­бі, що ко­ли у Бе­не­дя що зло­го на дум­ці, то та­ке пря­ме пи­тан­ня ого­лом­шить і змі­шає йо­го. Але Бе­недьо був уже ві­ду­чо­ра на се при­го­то­ва­ний і, не по­ка­зу­ючи й най­мен­шо­го змі­шан­ня, від­по­вів, що по­за­як де­які ро­біт­ни­ки під­ня­ли бу­ли дум­ку - за­по­ма­га­ти од­ні дру­гих склад­ка­ми, то він ра­див їм зро­би­ти у се­бе та­ку ка­су, яку ма­ють по міс­тах це­хо­ві ре­міс­ни­ки для за­по­мо­ги, і до за­ря­ду тої ка­си зап­ро­си­ти по рів­ній час­ті виб­ра­них лю­дей з ріп­ни­ків і па­нів предп­риємців. Ле­он ще дуж­че зди­ву­вав­ся, по­чув­ши то­ту мо­ву від Бе­не­дя, кот­ро­го він ува­жав до­сі зов­сім прос­тим, ні о чім не ду­ма­ючим ро­біт­ни­ком.

- Відки ж ви наб­ра­ли­ся та­ко­го ро­зу­му? - спи­тав Ле­он.

- Та що, про­шу па­на,- ска­зав Бе­недьо,- у нас, у міс­ті, так за­ве­де­но, то я й тут­ка так ра­див.