Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Ні, ні,- нас­та­вав Ле­он,- і то­ва­ри­шів со­бі до­бе­ріть! До про­чої фаб­ри­ка­ції вис­та­чуть які-будь лю­ди, а ту тре­ба ви­б­ра­ти. А ви їх ту ліп­ше мо­же­те зна­ти, на ко­го мож спус­ти­ти­ся, аніж я або ди­рек­тор.

- Га, про ме­не,- ска­зав Бе­недьо,- не­хай бу­де й так. Пос­та­ра­юся діб­ра­ти трьох лю­дей, кот­рим мож бу­де за­ві­ри­ти. А від­ко­ли за­чи­наєся ро­бо­та?

- Зараз від­завт­ра. І то, вва­жай­те, тре­ба фор­су­ва­ти як мож най­бор­ше. Віск уже за­мов­ле­ний. В ок­ре­мій ко­мо­рі бу­де­те й пра­су­ва­ти і па­ку­ва­ти йо­го.

«Що се за шту­ка та­ка мо­же бу­ти? - ду­мав сам со­бі Бе­не­дьо, йду­чи су­мер­ком бо­рис­лавською ули­цею від Ле­она до­до­му.- Ви­га­дав но­вий спо­сіб фаб­ри­ка­ції і боїться, що­би ро­біт­ни­ки не ви­да­ли йо­го! Ні­би­то ро­біт­ник на тім ро­зу­мієся? А впро­чім, по­ба­чи­мо, що то та­ке бу­де! А доб­ре ста­ло­ся! Ні з се­го ні з то­го лу­чи­ла­ся ро­бо­та, та й нез­лий за­ро­бок, є при чім ос­та­ти­ся в Бо­рис­ла­ві й на­да­лі, та й до ка­си все-та­ки і від ме­не що­тиж­ня впли­не хоть шти­ри ринські. А ще три - кот­рих би ту трьох виб­ра­ти?»

Бенедьо дов­го ду­мав над тим, кот­рих би трьох виб­ра­ти, але якось не міг зва­жи­ти­ся. Він пос­та­но­вив со­бі по­го­во­ри­ти о тім з Ма­тієм. Бе­недьо рад був би виб­ра­ти всіх трьох із поб­ра­ти­мів, але Ма­тій від­рад­жу­вав, бо­ячи­ся, що­би в ра­зі чо­го се не звер­ну­ло на них яко­го пі­доз­рін­ня.

- І так,- го­во­рив він,- жи­ди те­пер пе­рет­ри­во­же­ні на­шим збо­ром. Пев­на річ, що між ро­біт­ни­ка­ми най­дуться де­які, кот­рі до­по­ві­дять жи­дам, що і як ми ра­ди­ли. Ну, а ско­ро так, то пев­на річ, що жи­ди зач­нуть нас шпи­гу­ва­ти, то що­би, як та­ка ку­па поб­ра­ти­мів ро­би­ти бу­де ра­зом, що­би се де­як не на­ве­ло їх на який слід або­що.

Бенедьо від­по­вів, що во­но то мож­ли­ва річ, що жи­ди бу­дуть від­те­пер шпи­гу­ва­ти їх, але він не видить, чо­го б тут бо­яти­ся, щоб не вик­ри­ли поб­ра­тимст­ва, хоть би на­віть поб­ра­ти­мів кілька ро­би­ло при ку­пі. Ад­же ж о ді­лах своїх во­ни не пот­ре­бу­ють го­во­ри­ти на­го­лос при чу­жих лю­дях. «Впро­чім,- до­дав Бе­недьо,- не в тім го­лов­на річ, ко­го виб­ра­ти, але в тім, що­би взя­ти тих із поб­ра­ти­мів, кот­рі імен­но те­пер не ма­ють ро­бо­ти». А та­ких як­раз бу­ло два: Дер­кач і Прий­де­во­ля. От­же, Бе­недьо по­біг шу­ка­ти їх, що­би за­мо­ви­ти їх до фаб­ри­ки Гам­мерш­ля­га, а на третього виб­рав со­бі од­но­го чес­но­го ріп­ни­ка, кот­рий хоть не на­ле­жав до поб­ра­тимст­ва, але ду­же жи­во зай­няв­ся сві­жо під­не­се­ною дум­кою ро­біт­ницьких кас і кот­ро­го поб­ра­ти­ми жар­том проз­ва­ли По­бі­гай­ком за йо­го нев­то­ми­му рух­ли­вість і го­тов­ність бі­га­ти від ями до ями, чи то для зби­ран­ня скла­док, чи й так, для при­тя­гу­ван­ня що­раз но­вих лю­дей до ро­біт­ни­цької спіл­ки.

А Ле­он Гам­мерш­ляг, зго­див­ши Бе­не­дя, на­ки­нув на се­бе лег­ке пальто і вий­шов на ули­цю прой­ти­ся та роз­мо­ви­ти­ся з де­яки­ми зна­ко­ми­ми влас­тив­ця­ми, кот­рі зви­чай­но в ту по­ру про­ход­жу­ва­ли­ся ву­ли­цею. Швидко йо­го ок­ру­жи­ла гро­мад­ка жи­дів, стис­ка­ючи йо­го ру­ки і же­ла­ючи йо­му щас­тя з но­во­ви­бу­до­ва­ною фаб­ри­кою. Да­лі по­ча­ли­ся роз­мо­ви про вся­кі бі­жу­чі ді­ла, кот­рі най­більше за­ні­ма­ли жи­дів-ка­пі­та­ліс­тів. Звіс­на річ, по­пе­ред усього по­ча­ли де­які роз­пи­ту­ва­ти Ле­она, як сто­ять та­кі й та­кі кур­си, чи не пот­ре­бує ще більше вос­ку, як ба­га­то ду­має ви­роб­лю­ва­ти тиж­не­во па­ра­фі­ни в своїй фаб­ри­ці, а ко­ли у всім тім ці­ка­вість їх бу­ла зас­по­коєна, зій­шла бе­сі­да на бо­рис­лавські но­ви­ни.

- Ох-ох-ох, Gott über die Welt! 5 - ска­зав, важ­ко зіт­ха­ючи, низький а гру­без­ний жид, Іцик Ба­ух, один з дріб­них влас­тив­ців кількох ям,- що ту у нас діється, що ту у нас діється, то аж роз­ка­зу­ва­ти страш­но! Ви не чу­ли, па­не Гам­мерш­ляг? Ох-ох-ох, бун­та­ція та й го­ді! Чи я то від­дав­на не ка­зав: не да­ва­ти тим по­ган­цям, тим оп­риш­кам - фу-у! - не да­ва­ти їм та­кої ви­со­кої плат­ні, бо як со­бі роз­бе­руть, то бу­дуть га­да­ти - ох-ох-ох, що їм ще більше на­ле­житься! А те­пер ви­ди­те, са­мі ви­ди­те, що по-моєму ста­ло!

- Та що та­ке? Що за бун­та­ція? - спи­тав не­до­вір­ли­во Ле­он.

- Ох-ох-ох, Gott über die Welt! - со­пів да­лі Іцик Ба­ух.- Прий­деться швид­ко всім чес­ним ге­шефтс­ма­нам уті­ка­ти з Бо­рис­ла­ва, auf ma­ne mu­nes! 6 Бун­ту­ються ро­біт­ни­ки, чим­раз ост­рі­ше став­ляться до нас, а в не­ді­лю - ох-ох-ох - ми вже га­да­ли, що то бу­де наш пос­лід­ній день,- фу-у! - що за­раз ки­нуться рі­за­ти! На то­ло­ці тілько їх зій­шло­ся, що тих кру­ків на скіт­ни­ку. Ми всі з пе­ре­ля­ку тро­ха не по­мер­ли. Ніх­то, ро­зу­міється, не по­ва­жив­ся прис­ту­пи­ти, бо бу­ли би ро­зір­ва­ли на кус­ни­ки,- ад­же ж, знаєте, ди­кий на­рід! Ох-ох-ох, що во­ни там го­во­ри­ли між со­бою, то­го не знаємо і до­ві­да­ти­ся не мож. Я пи­тав своїх Ба­ню­сів - го­во­рять: «Ми так со­бі, га­гіл­ки гра­ли!» Бре­шуть, бес­тії! Ми ви­ді­ли доб­ре з да­ху, що один ви­ліз на ка­мінь і дов­го щось го­во­рив, а во­ни слу­ха­ли-слу­ха­ли, а да­лі як за­го­мо­нять: «Ві­ват!..» Ох-охо-ох, стра­ш­ні рі­чі, страш­ні рі­чі!

- Але ж я у всім тім не вид­жу ні­чо­го страш­но­го,- ска­зав, гор­до ус­мі­ха­ючись, Ле­он.- Мо­же й нап­рав­ду га­гіл­ки гра­ли.

- Ох, ні, ох, ні,- го­во­рив да­лі Іцик Ба­ух.- Уже я знаю, що ні! І по­вер­та­ли від­там та­кі ве­се­лі, спі­ва­ючи, а те­пер між ни­ми якісь змо­ви, якісь склад­ки. Gott über die Welt,- бу­де ли­хо!

- Я все ще не вид­жу,- за­чав бу­ло знов Ле­он, але дру­гі жи­ди пе­ре­би­ли йо­го, пот­верд­жу­ючи впов­ні сло­ва Іци­ка Ба­уха і до­да­ючи ще від се­бе бо­га­то под­ро­биць. Тре­ба ска­за­ти в честь бо­рис­лавським ро­біт­ни­кам, що во­ни зра­зу доб­ре по­ро­зу­мі­ли свою спра­ву і бо­дай по той час ні­кот­рий з них не зра­див жи­дам, яка бу­ла ціль їх схо­дин і що урад­же­но на їх ра­ді. Впро­чім, мо­же бу­ти, що й да­ле­ко не більша часть ро­біт­ни­ків чу­ла та ро­зу­мі­ла все до­ра­зу, що й до чо­го бу­ло урад­же­но: ті, кот­рі ро­зу­мі­ли, не вис­ка­зу­ва­ли сього жи­дам, а ті, що не ро­зу­мі­ли, то й не мог­ли їм ба­га­то ці­ка­во­го ска­за­ти. То тільки діз­на­ли­ся жи­ди, що між ро­біт­ни­ка­ми роб­ляться якісь склад­ки, що во­ни хо­тять са­мі до­по­ма­га­ти со­бі і що до всього то­го на­ра­див їх му­ляр Бе­недьо Си­ни­ця!

- Бенедьо! Той, що у ме­не наф­тар­ню му­ру­вав? - скрик­нув за­чу­ду­ва­ний Ле­он.

- Той сам.

- Складки? По­ма­га­ти со­бі? Гм, я й не га­дав, що­би у Бе­не­дя