Микола Хвильовий - Сині етюди, Микола Хвильовий

class="p">краю!

Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степові бур'яни. Вірю!.. Бо бачу - і Дафніса, і Хлою, і молоде кохання, а далі Боккаччо «Аmeto», а далі ідилія на обніжках духмяних степів. Отари золоторунних і зелена пісня, мов хміль, тиха, мов пух на скроню...

...І дрижить підо мною земля, мов полонянка з диких озер! І пливе мій радісний біль у столітні далі, і мій біль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою...

ПУПИШКІН І МАМОЧКА (Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

...Товариш Огре зиркнув у вікно.

- Хто це?

...Ну, да, товариш Пупишкін. Він поспішає до Тагайського мосту до товариша Огре в такій справі, у справі сьогоднішньої пародії на «Лілюлі».

...- І справді: хіба такий поганий товариш Пупишкін?

Безперечно, хороший! Живе він, значить, на такій-то вулиці, такий-то №...

- Живе?

- Живе!

- Ну і Бог з ним!

Але хтось не вгомоняється.

Тоді це:

- Товариш Пупишкін, голова пролеткульту - не просто голова: і письменник. Оповідання його починається фатально так: «Галя внесла самовар і розставила чашки. Петро допіру прийшов із заводу й приніс із собою декілька прокламацій еtс». Пише товариш Пупишкін свої оповідання за чашкою чаю; говорить: «Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумієте?» І дійсно: як не розуміти? Навіть тульський акцент чути!

...- Це який? Це той, що йде!

- Ну да, той, що йде: товариш Пупишкін. Він же ще не прийшов - не підійшов до Тайгайського мосту. Він розминувся з товаришем Огре.

...товариш Пупишкін

має «чотирьох ребятьонков» і щиро стоїть на посту. Він дуже задоволений із балетної студії. Там такі еластичні дівчата (учаться), що «антік маре з шоколадом». Правда, хтось каже, що це міські міщаночки...- Ну, то вільному воля! Знаємо цих архінитиків! Все їм не так!

...- А як же так?

- А так, значить, «вопче».

І от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.

...Товариш Пупишкін любить говорити, як він захищав Петроград: «Ми захищали Петроград... А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкін питає:

- Так як по-твоєму: битіє не опредєляєт сознаніє?

- Нє!

- Дурак! Битіє завше опредєляєт сознаніє. От тобі приклад і доказ: що таке битіє?

- Сознаніє!

- Дурак!.. А що таке сознаніє?

Товариш Мамочка хилиться на канапу:

- Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна безсознательність.

Тоді товариш Пупишкін розгортає книгу й рішуче парирує удар:

- От тобі й Бухарін сказав... нарешті й я тобі кажу!

- Нє!

- Дурак... ти, мабуть, і сьогодні підпив?

Тоді Мамочка в обійми:

- А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, під пресом авторитарности. А я от кажу: «Геть усяку авторитарність і да здраствуєт колективнеє творчество!». Понімаєш? От де собака зарита: пролеткульт!

Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, і товариш Пупишкін трохи того...

- Ну-ну, не кричи. Лягай спати.

Мамочка:

- Я? Спати? Потомствений пролетарій? Ні за які коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплі крові... Понімаєш?

І т.д. і т.п., ets.

...Здається, товариш Пупишкін підходить до будинку?

- Ну да!

...Тайгайський міст залишився позаду. Знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються сині тачанки.

...І знову на далеких пустирях тоскує трамвай.

III

Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Це француженка Фур'є.

Мадам Фур'є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала - куплять. Удень давала уроки, а ввечері грала на віолончелі, її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «бож'їм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила.

Француженка - породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують.

Фур'є каже:

- Колего, товар хороший. Може, купите?

«Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, і вона вже їм не каже:

- Колего, товар хороший.

Фур'є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор - це логіка її любови.

...А Льоля підвелась і зідхнула.

Тоді в кімнату входить горбун.

Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.

...- Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні?

- Покинь дурниці! Нічого я не знаю.

- А я от знаю...- І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур'є: віолончелю.

...А музика така:

- на мільонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.

...І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ...

- Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..

Але віолончель бурю - тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді коні вдарять на гони й скаженів... І знову гриміла зоря на далеких шляхах....- Хеопс-Хуфу!..

...- Льольо!

- Я.

- Ти слухаєш?

- Слухаю.

Француженка не стихала.

...І тоді ж, коли чуєш віолончель, мадам Фур'є хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.

І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:

- Савойя!

І думає, що савояри - убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя -

безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.

...Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:

- Гу-гу!..- довго, спроволока.

І