Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

class="p2" style="">Розтинаючи красу і шукаючи її джерело, він завжди, однак, пам’ятав, що краса - це незглибима таємниця, якої не прозирнути ані йому, ані будь-якій іншій людській істоті. Він добре знав з учення Спенсера, що людині не дано пізнати щось до кінця і що таємниця краси така ж незбагненна, як і таємниця життя, ба навіть більше - що краса й життя тісно переплітаються між собою і що він сам - лише часточка цього понад розум людський сплетіння сонячного сяйва, зоряного пилу й дива.

Саме під враженням від цих думок написав він есей «Зоряний пил», де висміював не засади критики, а засадничих критиків. Це був твір блискучий, глибокий, філософський, і до того насичений гумором. Але й цим разом усі журнали, що їм він пропонував есей, відкидали його без жодних зволікань. Однак висловивши те, що він хотів сказати, Мартін спокійно йшов далі. Він уже призвичаївся чекати, аж поки думка розвинеться в ньому й дозріє, щоб лише тоді сідати до машинки. Що та праця не потрапить до друку, мало його непокоїло. Писання було для нього завершенням тривалого розумового процесу, збиранням докупи розрізнених деталей і остаточним узагальненням усіх думок, що обтяжували йому мозок. Написавши ж, він свідомим зусиллям звільняв свій розум для нових ідей і проблем. Отак бува які чоловіки, та й жінки теж, зазнавши певних прикрощів, справжніх чи уявних, порушують від часу до часу свою задавнену мовчанку нестримним потоком мови і виговорюються геть до останнього слова.

 

РОЗДІЛ XXIV

 

 

Минали тижні. Гроші в Мартіна кінчалися, а на видавничі чеки все ще годі було сподіватися. Усі найкращі рукописи повернулися назад, і він знов розіслав їх, а з «чорною роботою» йому так само щастило. Його маленьку кухню вже не прикрашали різноманітні страви. Опинившись у скруті саме з торбинкою рису й кількома фунтами сушених абрикосів, Мартін п’ять днів підряд їв тричі на день рис та абрикоси. Потім він вирішив удатися до кредиту. Крамар-португалець, з яким Мартін досі розплачувався готівкою, перестав давати бакалійні продукти в борг, як тільки Мартінів рахунок досяг поважної цифри в три долари й вісімдесят п’ять центів.

- Бо то, бачиш,- сказав крамар,- у вас не буде роботи, і не бачити мені мої гроші.

Хіба міг що Мартін на це відповісти? Хіба ж воно діло - відкривати кредит здоровому робочому парубкові, який так зледащів, що не хоче працювати?

- Ти заробиш гроші і маєш харчі,- запевняв крамар.- Немає гроші, немає харчу.- І потім, щоб показати, що це суто ділова обачність, а не упередженість проти самого Мартіна, він додав: - Випиймо-но, я частую, ти добрий приятель.

Мартін і випив, аби засвідчити приязні почуття,- і так, не повечерявши, ліг спати.

Городину Мартін купував у крамниці, що її власником був американець, і цей уже не так пильно додержував ділових принципів, бо закрив кредит тільки після того, як Мартін напозичався аж на п’ять доларів. Пекар спинився на двох доларах, а різник на чотирьох. Підраховуючи свої борги, Мартін виявив, що винен чотирнадцять доларів і вісімдесят п’ять центів. Треба було вже платити і за машинку, але він сподівався, що два місяці зможе користуватися нею в кредит, що становитиме ще вісім доларів. На цьому, однак, усі фінансові можливості Мартіна вичерпувались.

Останнє, що він купив в овочевій крамниці, був мішок картоплі, і от цілий тиждень він їв тричі на день саму картоплю. Він трохи підтримував себе на силі тим, що іноді обідав у Рут, але, відмовляючись із чемності від зайвого шматка, коли на столі була така сила всякої їжі, зазнавав просто танталових мук. А то ще, хоч і згоряючи з сорому, заходив в обідній час до сестри і їв стільки, скільки насмілювався,- в усякому разі більше, ніж у Морзів.

День у день він пильно працював, і день у день листоноша приносив йому забраковані рукописи. У нього вже не було грошей на марки, і рукописи стосами лежали під столом. Нарешті прийшла така пора, що йому довелося пробути без їжі сорок годин. Пообідати в Рут він не міг, бо вона поїхала на два тижні до Сан-Рафаеля, а піти до сестри було сором. На довершення всіх злигоднів листоноша приніс того дня п’ять рукописів. Тоді Мартін надів пальто і подався до Окленда. Повернувся він без пальта, зате в кишені подзенькували п’ять доларів. Він заплатив но доларові кожному з крамарів, і в його кухні знов зашкварчало м’ясо з цибулею, запарилася кава, а на столі з’явився цілий горщик вареного чорносливу. Пообідавши, він сів писати і до півночі закінчив статтю, яку назвав «Гідність лихварства». Надрукувавши, він кинув її під стіл, бо від п’яти доларів на марки не лишилось нічого.

Трохи згодом він заставив годинника, потім велосипеда і, заощадивши на харчі, поналіплював марки на всі свої рукописи, щоб знову пустити їх в обіг. У своїй чорній роботі він розчарувався. Вона теж нікому не була потрібна. Порівнюючи те, що писав сам, з надрукованим по газетах, тижневиках і дешевших місячниках, він бачив, що його роботи кращі, далеко кращі, і все ж воно не спродувалося. Тоді він довідався, що більшість газет користується так званим «готовим підживком», який готують спеціальні агентства, і роздобувся на адресу відповідної установи. Але те, що він послав, незабаром повернулося назад із стереотипним повідомленням, що весь потрібний матеріал постачають штатні співробітники.

В одному з великих журналів для молоді він натрапив на цілу сторінку анекдотів. Ось де б далося заробити! Але його анекдоти було відкинено. Пізніше, коли це вже його не цікавило, він дізнався, що співробітники редакції самі заповнюють цей розділ, таким чином збільшуючи свій заробіток. Гумористичні тижневики повернули йому його жартівливі віршики й дотепи, а вірші на злобу дня, що їх він розіслав по великих журналах, теж не знайшли собі місця. Лишалися що газетні фейлетони. Мартін був певний, що може писати їх краще, ніж ті, які звичайно друкується, і, діставши адреси двох газетних синдикатів, засипав їх фейлетонами. Коли з двадцяти штук йому не пощастило вмістити й жодного, він кинув їх писати. А проте, читаючи кожен день ті історійки в щоденних і тижневих виданнях, він бачив, що сам пише незрівнянно краще. Впавши у відчай, він вирішив, що його просто загіпнотизували власні писання, і що він не здатен критично подивитись на них, і