Майн Рід - Морське вовченя, Майн Рід

я переконався, що пацюків стає там дедалі більше і кожен з них намагається пробитись до роздріблених крихт. Вони штовхались, лізли один на одного і люто верещали.

Настала слушна мить, щоб затягнути зашморг. Я мерщій смикнув за кінці шпагата, і пастка щільно закрилась.

Не вискочив жоден звір, що потрапив усередину. Я з задоволенням переконався, що мішок мало не до половини набито цими злими тварюками.

Не гаючись, я почав втихомирювати заколотників і робив це досить оригінально.

Підлога в моїй комірчині в одному місці була твердою і рівною. Це були дубові дошки корабля. Знявши з них сукно, я поклав туди мішок з пацюками, накрив його дошкою і зверху вмостився сам. З усієї сили натискуючи коліньми на дошку, я почав своєю вагою чавити жертви.

Якийсь час я погойдувався, немов на пружинах. Мішок навіть випорснув з-під дошки, та я поклав його знову і продовжував тиснути, наче пресом. Пацюки штовхались, дряпались, кусались. З мішка весь час линув страшний вереск. Однак я не звертав на це ніякої уваги, а продовжував тиснути з усієї сили, поки підо мною не припинився усякий рух і не настала цілковита тиша.

Тоді я наважився розкрити мішок і подивитись, що там усередині. Я був задоволений наслідками. В пастці було чимало пацюків, і всі неживі!

Однак я, про всяк випадок, витягав їх з мішка обережно, по одному, і водночас лічив. Їх було десять!

— Ага! — вигукнув я, звертаючись до побитих пацюків, — нарешті я спіймав вас, капосні! Це вам за ті муки, що ви завдали мені. За хороші діла платять добром, а за зло — злом. Якби ви не чіпали мене, то минули б такої лихої долі, А ви ж самі не лишили мені іншого вибору. Ви пожерли мої галети, і я, щоб не вмерти з голоду, мушу їсти вас!

Скінчивши своє звернення, я заходився здирати шкурку з одного пацюка з наміром пообідати.

Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що я відчував якусь огиду. Голод зробив мене невибагливим! Я був такий голодний, що здирав шкурку абияк, і за п'ять хвилин здобич була з'їдена.

Розділ LIII
В ІНШИЙ БІК

Справи мої явно змінились на краще. Моя комірчина поповнилась запасом їжі, якої мало вистачити принаймні на десять днів, бо я твердо вирішив надалі з'їдати лише по одному пацюку в день. Тепер вже я міг сподіватись, що виконаю своє завдання, яке ще так недавно здавалось мені нездійсненним, — проберусь до палуби.

«З'явилась можливість, — думав я, — не лише підтримувати життя, а навіть відновити сили. Наполегливо працюючи, я, певно, за ці десять днів дістанусь до верхнього ряду вантажів аж під палубою. А може й раніше? Чим раніше, тим краще. Однак за десять днів я неодмінно проб'юсь до верху, навіть якщо між мною і палубою лежить десять поверхів вантажу».

Ось на що я сподівався. До мене знову повернулись впевненість і спокій, яких я вже давно не знав. Тільки одне непокоїло мене: як пробитись крізь бочонок з бренді? На цей раз не робота і не час породжували тривогу, бо я вже вірив, що встигну добратись до палуби, раніше ніж втрачу сили. Я все ще боявся випарів алкоголю, які й досі були міцними. Я боявся, що знову знепритомнію, незважаючи на свою пильність і рішення не сидіти довго в бочці. Бо ж коли я вдруге заліз туди, то ледве встиг вибратися звідти! Проте я вирішив поборотися з сильним, спокусливим духом, що оселився в цій великій бочці, і відступити тоді, коли відчую, що далі опиратися не зможу.

Хоч мені вже не треба було так дорожити часом, як раніше, однак я не мав наміру витрачати його марно. Запивши свій обід великою кількістю води, я мерщій взявся за ножа і поспішив до порожньої бочки, щоб знову спробувати розширити отвір.

А! Та вона ж не порожня. Вона забита матерією. Захопившись полюванням на «паразитів», я навіть забув, що завалив бочку матерією.

«Звичайно, — думав я, — необхідно витягти її звідти і звільнити місце для роботи», І, відклавши ножа, я почав витягати сувої.

Під час роботи у мене в голові зародилась нова думка, і я запитав себе: «Навіщо я витягаю матерію з бочки? Чому б не залишити її там? Хіба обов'язково пробиватись крізь цю бочку?» Раніше, коли я шукав тільки їжі, в цьому була якась рація. А зараз, коли в мене інші бажання, інші наміри і сподівання, зовсім не треба пробиватись крізь бочку. Навпаки, це був би найгірший напрямок з усіх можливих. Адже він не вів до палубного люка, а мені необхідно прокладати шлях саме туди. Я добре знав, де люк, бо пам'ятав шлях від люка до бочки з водою, коли вперше потрапив у трюм.

Я тоді круто повернув праворуч і майже по прямій лінії проліз до бочки. Усі ці подробиці добре мені запам'ятались, і я був певен, що зараз я десь в середній частині корабля, з того боку, що в моряків зветься штирбортом. Пробиватись крізь бочонок — значить відхилитись від головного люка, крізь який я спустився у трюм. До того ж, пробиваючись крізь міцні дубові клепки, я міг задихнутись у випарах спирту.

Хто ж мене силує до цього? Значно легше пробиватись крізь ялинові ящики, ніж крізь тверду дубову бочку. Та я вже й пройшов частину шляху в цьому напрямку, тобто праворуч. Тепер обставини змінились, — у мене була бочка, куди я міг поскладати матерію і звільнити для себе місце.

Зваживши усі «за» і «проти» — небезпеку та труднощі — я прийшов до висновку, що пробиватись крізь бочку було б прикрою помилкою і твердо поклав собі рушити в протилежному напрямку.

Перш ніж взятися за ящики, я знову склав у бочонок матерію, і значно більше ніж до цього. Я вкладав сувої якомога акуратніше, щосили утрамбовуючи їх.

На цей раз я догадався захопити вбитих пацюків у торбину і затягти