Микола Олександрович Дашкієв - Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв

— Ти що несеш, мулла?

— Я… я… Це сіль, звичайна сіль…

— Ану, перевіримо! — Хакім вирвав з його рук оклунок і засунув туди носа. — Гм… І справді — сіль. Так чого ж ти ховаєшся, мов той злодій?

На галас збігався народ. Мулла, який уже трохи оговтався, завбачив у цьому підтримку і зарепетував:

— Людонькі добрі, проженіть геть оцього божевільного!.. Гей ти, грабіжнику, хай пси вискубуть твою паршиву бороду, обпльований верблюдом, хіба я тобі повинен доповідати, куди та чого?! Купив сіль, продаю сіль, — тобі що, голодранцю, сину віслюка і рябої мавпи! Хіба не знаєш, що у крамаря засіки пусті, блазню з кокосовим горіхом замість голови!

О, мулла вмів лаятися! Хакімові не лишалося нічого іншого, як випустити товстуна. Справді, хіба може бути щось лихе в звичайнісінькій солоній солі?..

Та все ж з думки юнака не сходило запитання: а чому ж мулла ніс оту сіль потай? Чому продирався крізь чагарник, замість іти дорогою?

Про все це Хакім збирався розповісти російському лікареві, і, коли б він вчасно виконав свій задум, можливо, вдалося б запобігти великому лихові. Але сагіба ніяк не можна було застати в таборі — він усе кудись їздив.

Андрій і справді протягом кількох днів повертався “додому”, тільки щоб виспатись, а рано-вранці удвох з асистентом вирушав “на периферію”. Як хірург, він обслуговував Навабгандж регулярно, але ж таких селищ у Бенгалії — тисячі. Не кожен з хворих наважиться звернутися до радянських лікарів, та не кожен здужає і доплентатися до табору експедиції. Доводилося вирушати в мандри самому.

Це було добровільно взяте на себе обтяжливе і малоприємне завдання. Годинами перед Лаптєвим миготіли потрощені кістки, запалені апендикси, викручені суглоби, гнійні рани. В якомусь гарячковому запалі доцент ставав до бою з хворобами. Він вирішив хоч цим допомогти знедоленій країні в останні дні перебування в ній. Ще тижнів три-чотири, та й поїде експедиція звідси. Чи ж дочекаються тоді бідолашні хворі кваліфікованої допомоги?

І ще здавалося Андрієві, що важка праця допоможе забути про свої клопоти, про свою печаль. Поїхала Майя та й як у воду впала. Ні листа від неї, ні звісточки. І починало маритися, що не було й натяку на кохання з її боку, — так тільки, звичайна цікавість, бо не вимовлене ж на цю тему і слова. А може, милується вже вона красунем Бертоном — хіба хто здатний збагнути примхливу логіку дівочого серця?

Гнав од себе любий образ Андрій, намагався викреслити із свого життя хвилини, які стали знаменними, пробував угамувати ревнощі холодним скептицизмом, та все марно. Почуття — не папірець: не зіжмакаєш, не спалиш, не розвієш у чистому полі.

І ось коли Андрієві зовсім урвався терпець, несподівано приїхав Джоші і привіз невеличкий рожевий конверт з лаконічною адресою: “Андрієві Івановичу. Особисто”.

Старий індієць, радий з зустрічі, пустився в довгі теревені, проте Лаптєв не міг стримати бажання прочитати листа отут же, негайно.

— Пробач, Джоші, може тут якісь термінові справи.

Він з підкресленою байдужістю розірвав конверт і пробіг очима по сторінці, списаній рівним акуратним почерком.

“Припадаю до ніг твоїх, володарю мій! — писала Майя. — Вас не вражає таке дивне звернення?.. Це загальновживаний початок листа бенгальської жінки. Десятки разів я зустрічала такий зворот у книжках, призвичаїлась до нього і тільки тепер, коли вперше написала його сама, та ще й російською мовою, збагнула жорстокий і принизливий зміст цих слів. Але я не зрікаюсь їх, ні! Мовними викрутасами не зміниш становища індійської жінки, а я сьогодні, як ніколи, відчуваю себе індійкою з глухого закутка країни.

Є у нас легенда про царя Тришанку. Розумний, але надто зарозумілий володар захотів помірятися силою з богами і видерся на небо. Однак розгнівані боги штурнули його звідти… І завис цар Тришанку поміж небом і землею та й перетворився на неяскраве холодне сузір’я…

Немов Тришанку, я рвалась кудись у захмар’я. Потрапивши до вашого середовища, я відчула себе найщасливішою людиною в світі, здатною на неймовірні подвиги. Тож яким болючим було моє падіння!.. Як той міфічний цар, я зависла поміж небом і землею: не досягла Вашого рівня, Андрію, і відірвалась від того, що оточувало мене з дитинства. З холодною байдужістю дивлюсь я на стіни нашого обшарпаного палацу і думаю про те, що оце й є символ старої Індії, яка незабаром зруйнується, впаде, і тільки деякі з міцних каменів, очищених від плісняви та бруду, ляжуть у фундамент нової світлої будови.

Не мені, слабосилому дівчиськові, підняти бодай один з каменів. Перша невдача підтяла мені крила. “Парникова рослина” не витримала подуву вітру.

Сумно мені, Андрію, тоскно!.. Пробачте, що називаю Вас без усяких титулів. “Пан” чи “містер” Вас образять. На “товариш” — я не заслуговую. Єдине, що я можу написати, це “друже мій”.

Друже мій, приїздіть! Ви мені дуже, дуже потрібні! Я хочу сказати Вам те, чого не можу довірити навіть паперові. Завтра — шостий день місяця Ашшина, переддень свята Каліпуджа на честь богині кохання Калі. Я покажу Вам наші народні звичаї, Ви побачите й почуєте чимало цікавого. Приїздіть обов’язково!

Майя”.

Отаким був той лист, який примусив Андрія забути про все на світі і одразу ж податися до маєтку Сатіапала.

Він їхав тією ж таки дорогою, на тій же чортопхайці поруч із старим Джоші та шофером Рамі, і йому здавалося чомусь, що ніколи й не було отих кількох місяців, багатих на події. Просто захворіла рані Марія, її треба вилікувати, — от і везуть радянського хірурга до маєтку Сатіапала. Тільки везуть чомусь довго-довго: тоді була ніч і переддень дощового Азарха, а зараз виграє сонце в небі; і золоте листя з дубів сиплеться на квіти місяця кохання, Ашшина; тоді слово “Майя” було звичайним звукосполученням, а зараз воно набуло живого, неповторного змісту, — дзвенить ніжним сміхом, бринить ніжною мелодією, зазирає в серце оксамитовочорними глибокими очима… І здавалося Андрієві: першою в палаці він зустріне знову-таки Майю.