Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

але Андрій, з Полтавщини, типовий запоріжський козак, як їх інколи малювали на старовинних малюнках – з витягнутим смаглявим обличям, грізно насупившими бровами над трохи дико поблискуючими очима. Стрункий, мов викутий з бронзи. Вузький в пасі, широкий в плечах; чорні тонкі, а довгі вуса до долу, голена голова і, – чого я не надіявся, – оселедець як у козака Мамая. Він був зі селян, підстаршина, якогось з російських кінних полків ґвардії. Я спинився так довго над змалюванням цього бунчужного, бо він відіграв таки чималу ролю в життю полку, зокрема в його відносинах до "Полтавських партизанів", бо був одним із самоуків, що їх висунула революція, а не відіграв такої ролі, скажемо, як її відіграв відомий Буденний, мабуть, тому, що не сприяли йому обставини. Цей бунчужний 3-ої сотні Гордієнківців героїчно згинув вже як командант тієї сотні в 1919 році, коли він з трьома своїми козаками, окружений в околицях Вапнярки Денікінською кіннотою, засів у хуторі, де боронився кілька годин і був рознесений на ворожих шаблях, відкинувши всі пропозиції здатись.

"Козаки", що з ним приїхали, були колишні старшини російської армії, обидва воєнного часу, один від кінноти, другий від піхоти.

Бунчужний балакав чудесною полтавського вимовою, "козаки" страшенною мішаниною намагалися балакати по українськи.

Кватирієри, оглянувши умови їх майбутнього розташування, пішли між Гордієнківців побалакати. Щось з годину відбувалася ця розмова, причому найбільше балакав бунчужний, який все держався одинцем і все якось на самоті балакав з Гордієнківцями.

Коли кватирієри від'їхали, поінформували мене Гордієнківці, що ці "Полтавські партизани" ще так-сяк можливі, що хоч там головно старшини, але, як згадував бунчужний, то вони гарно ставляться до української визвольної боротьби, над селянином не знущаються, а до того хлопці бойові. Тільки погано, що команда не надійна з погляду національного і хтозна, чи теж не контрреволюційна. На другий день після цих відвідин кватирієрів повідомили мене зі штабу, що "Полтавські партизани" не погоджуються приєднатись до полку, про що заявив рішуче сотник Епов, а ще за один день почули ми відгомін української пісні, що наближалась до наших касарень, та побачили крізь вікна під'їзжаючий відділ в 30-40 кінних на добрих конях, однаково вдягнутих і узброєних. Всі були в сірих смушкових шапках з жовтими шликами та срібними дармовисами. Останнім у цьому відділі гарцював на чудесному коні знайомий нам Гарасименко – бунчужний, а за ним їхало два вози теж з гарними кіньми та вкритих покривалами. Взагалі підходила до полку гарна військова частина, а були це "Полтавські партизани". За хвилю до нашого помешкання увійшов молодий, стрункий хлопець років 25 – гарненький бльондин і зголосився в мене як помішник команданта партизанів та доповів, що партизани являються в склад полку на приказ української влади. Він намагався балакати по українськи, але йому якось не йшло. Це був "штабротмістр" (ранґа низча сотника) російської служби барон Штакельберґ.

Вже саме прізвище та титул барона зраджували його походження і дійсно, як я потім довідався вже від німців, барон Штакельберґ був дуже старовинного роду, який походив з ливонських рицарів і дивними кутермельцями історії опинився в Лубнах, де від їх баронства залишився цьому останньому представникові роду лише титул та маленький домик зі садком у Лубнах, де жила мати та дві сестри цього помішника команданта "Полтавських партизанів". Звичайно, на шлях служби в українській збройній силі привів його випадок і цей Гарасименко – бунчужний. Лікуючись від ран, був він в момент революції дома і коли кадрові старшини, а він був із кадетського корпусу та військової школи, "самоопреділялись" у громовиці та хуртовині революції, він кинувся формувати територіяльний загін, який його і потягнув до українців. Добрий вояка, але цілковито, ані соціяльно, ані національно не означений; зрештою, потім опинився у свиті біля гетьмана та, здається, загинув від української таки кулі в час повстання 14 грудня 1918 року у Києві.

Сотник Епов за весь час перебування Гордієнківців у Гарматній Школі так і не з'явився, очевидно, настрої полку були не по його думці. Як побачимо далі, це був типовий "общерос", себто "єдино-неділимець" і до того ще рішучий соціяльний ворог большевиків, який був готовий йти з ким хочеш і куди захочеш, аби проти комуністів. Ясно, що він у нас довго не витримав і вже в Лубнах пересварився зі своїми партизанами та зник, і як я довідався вже на еміграції, зі споминів ґенерала Гайди, опинився якимсь то способом аж у Колчаківській армії на досить значних там посадах.

Новоприбувші розташувалися в призначеному їм помешканню і залунала так вже позабута для Гордієнківців російська мова та лайка, бо дехто з партизанів цілком не володів українською мовою, а більшість намагалася балакати страшенною мішаниною.

Це викликало зразу низку непорозумінь, бо Гордієнківці навмисно не розуміли звернень до них по російськи.

Вечером того ж дня чув я, як барон Штакельберґ вичитував своїм підлеглим про необхідність вчитись української мови та наказував бунчужному впорядкувати школу мови. А на другий ранок Гордієнківці трохи вже і погодились з новими товаришами полку, побачивши, як старанно вони ходять коло коней, як вчились орудувати шаблею і т. д.

Тому що відділ партизанів був доволі міцно зжитий зі собою та в кадрі свойому мав таких впливових людей, які духові полку відповідали, уважав я можливим залишити "партизанів" в цілости як 3 сотню полку.

Таким чином створилися кадри чотирьох складових частин полку, значиться, 3 сотень і відділу скорострілів. Вони були настільки неподібні одна до одної, що тяжко було собі уявити, як вони можуть злятися в одну цілість.

Я так довго спинився над цим порядком формування Гордієнкінців не тому, що спомини про свою рідну частину мусять бути дорогі кожному воякові, а тому, що тим приблизно з'ясовується порядок формування тодішних частин взагалі. І я думаю, що він подібний майже у всіх частинах, бо всюди вступали тоді ріжноманітні елементи з ріжними гаслами і почуваннями, підшукуючи собі менш більш відповідне середовище. Кажу це тому, що, крім тих кінних охотників, що вступили до Гордієнківського полку, являлося у нас ще чимало інших, які, познайомившись із нашими настроями, зникали і опинювались чи то в Дорошенківцях, чи то частіше в Республиканцях, не скажу, шо в