Рафаелло Джованьолі - Спартак

два десятки гладіаторів-галлів і спритно плели щити з товстого вербового гілля, яке вони потім обтягували шматками твердої шкіри. І погляд Спартака випадково впав на щити, на ці примітивні вироби товаришів. Побачивши, що Спартак пильно дивиться на щити, один з галлів, усміхаючись, сказав:

— Шкіряних і металевих щитів у нас у таборі набереться не більше семисот, і щоб забезпечити інших п'ятсот воїнів щитами, ми й вирішили зробити, ну, хоча б такі… їх ми робитимемо… поки вистачить шкіри.

— Гез і Тетуан щедро винагородять вас у майбутньому житті! — вигукнув Спартак, якого вразила турбота галлів.

Перегодя, коли Спартак, ніби вже й забув про свої турботи, лагідно подивився на молодих галлів та їхню роботу, і запитав:

— А чи багато у вас залишилося шкіри?

— Ні, небагато, на два щити.

— Цю шкіру ми дістали в Помпеї під час останньої вилазки.

— Шкода, що волячі шкури не ростуть у лісах, як вербові прути!

Очі Спартака знову спинилися на цих товстих, міцних і гнучких гілляках. Фракійця вразили останні слова галла. Він стрепенувся й, ніби готуючись до стрибка, нагнувся до землі й набрав вербового гілля. І раптом, просяявши з радості, щосили крикнув:

— О, клянуся Юпітером, всеблагим і найбільшим Визволителем, ми врятовані!

Еномай, Борторікс та інші центуріони, оптіони й декани, приголомшені цим вигуком, повернулися до Спартака.

— Ми врятовані? — перепитав Борторікс.

— Хто ж нас урятує? — запитав ще хтось.

— Бачите це гілля? З нього ми зробимо довгі сходи, верхній край прикріпимо до цієї скелі й спустимося по одному у цю глибоку ущелину, а з неї вийдемо раптово в тил римлянам і порубаємо їх на шматки.

Сумна посмішка сумніву ковзнула по обличчях його товаришів.

— Сплести сходи завдовжки вісімсот-дев'ятсот футів? — недовірливо запитав Борторікс.

— Для того, хто дуже захоче, — твердо й упевнено заперечив Спартак, — немає нічого неможливого. Даремно вас бентежить думка про ці сходи: нас тисяча двісті і ми сплетемо їх за три години.

Тож усі заходилися працювати: одні пішли збирати гілля, інші розташувалися на майданчику маніпулами і заходилися зв'язувати між собою усі мотузки в таборі, пов'язки, ремені, придатні для зв'язування окремих частин незвичайних сходів.

Менш як за годину гладіатори принесли перші оберемки гілля. Спартак перший почав сплітати товсті стебла верболозу, наказуючи всім взяти участь у цій роботі. Одні готували матеріал, другі зв'язували, треті складали готові частини незвичайних сходів, що мали б їх урятувати. Усі натхненно й старанно працювали, цілком усвідомлюючи всю небезпеку навислої загрози. І за дві години до заходу сонця сходи завдовжки майже дев'ятсот футів нарешті були готові.

* * *

Гладіатори скупчилися на краю майданчика, ніби їх притягувала похмура безодня. Усі стояли нерухомо, у нічній тиші чулося лише важке дихання тисячі двохсот чоловіків, чиє життя й доля в цю мить залежали від тендітного сплетіння з вербового гілля. Розпочався спуск. Тривав він цілих тридцять шість годин, і лише на світанку другого дня усі були внизу, на рівнині. На горі залишився лише Борторікс. Він спустив донизу зброю останнього маніпула й в'язанку з косами, сокирами, тризубцями, які Спартак наказав взяти із собою й зберігати: ними можна було тимчасово озброювати товаришів, що приєднувалися до повсталих. Нарешті спустився й Борторікс.

Неможливо описати, якою великою була вдячність гладіаторів і як бурхливо вони виявляли свою любов і відданість Спартаку, якому були зобов'язані життям.

Але Спартак просив їх дотримуватися тиші й кожному маніпулу звелів сховатися в печерах і скелях до настання ночі.

Нескінченно довгими здалися ці години. Та нарешті сонце почало хилитися до заходу, і тільки-но замерехтіли перші зорі, дві когорти гладіаторів вийшли зі своїх затишних прихистків, вишикувалися й мовчки попрямували — одна, під керівництвом Еномая, до морського берега, друга, на чолі зі Спартаком, у напрямку Ноли.

Відстань, яку мали подолати обидві когорти гладіаторів, була приблизно однаковою, і вони обидві зайшли в тил двох римських таборів майже одночасно — за годину до півночі.

Підійшовши зовсім близько до табору Мессали Нігеру Спартак наказав своїй когорті зупинитися й один попрямував до валу римського табору.

— Хто йде? — окликнув вартовий, якому почувся шум у сусідньому винограднику, звідки пробирався до табору Спартак.

Фракієць зупинився й завмер. Навколо панувала тиша. Вартовий римського табору напружував слух, але все нібито було спокійно.

Незабаром Спартак почув відгомін кроків патруля, котрий разом із деканом саме обходив вартових. Почувши оклик «хто йде», патруль поспішив до вартового, аби дізнатися, що трапилося.

Була глупа ніч і так тихо, що фракієць міг розчути розмову:

— Що сталося? — запитав хтось, імовірно декан.

— Мені почувся шерех у кущах…

— А після оклику «хто йде» ти що-небудь чув?

— Ні, скільки я не прислухався.

— Мабуть, лисиця бігла слідами куріпки.

— Я теж подумав, що листя шурхотіло під ногами якогось звірка. Про гладіаторів годі й говорити. Сидять нагорі, їм вже не вибратися…

— Правильно. Центуріон сказав, що миша у пастці.

Тим часом очі Спартака вже призвичаїлися до темряви, і він почав розрізняти те, що його цікавило: форму рову й валу римського табору. Йому треба було дізнатися, які з чотирьох воріт були ближче.

Саме у цей час патруль, повернувшись на свій пост, розпалив майже згасле багаття, і незабаром червоні язики полум'я освітили частокіл на валу. Тепер Спартак міг роздивитися розташування декуманських воріт, найдальші з позицій, зайнятих ворогом. У таборі Мессали Нігеру ці ворота були розташовані з боку Ноли.

Ознайомившись із розташуванням валу, Спартак повернувся до своєї когорти і повів її в обхід до декуманських воріт. Загін просувався мовчки й безшумно, поки не підійшов до римського табору настільки близько, що гул кроків уже неможливо було приховати від вартових.

— Хто йде? — пролунав голос легіонера Септимія.

Не отримавши відповіді, пильний Септимій кілька разів подав сигнал тривоги. Але