Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

чоловіком, але не зважувалася сказати йому про це. Але тепер я вже нічого не боюсь.

— Ми не втручатимемось у ваші особисті справи, але ви не можете лишатися тут. Ця квартира заражена, вона належить евакуйованій у гори родині, і вам немає чого тут робити. Тому просимо вас одягтись.

Ми знову відібрали в неї того горщика, почалося змагання. Ми пообіцяли їй віддати забране, якщо вона прибереться, а коли прибралась — несли горщика за метр від неї, аби виманити з квартири. Жіночка нагадувала собаку, що женеться за сарделькою.

Ми покликали вуличних інспекторів ТСЗ й доручили відвести жінку додому.

— Уражені багатозвіром — справжнісінькі паскуди… Чому це так? — замислився Станіслав.

— Та пані казала, що вже давно хотіла розлучитись із чоловіком. Недуга здатна виявити всю ницість, яка існувала в людині досі… в декого навіть від народження. Жахливо, правда?

Третій виклик був із Садової, 51. Старий будинок за костьолом, усі мешканці були евакуйовані. У вікнах не світилось. Поскидавши свої білі пов’язки, ми почали підійматися широкими сходами, аж раптом за дверима почули підозрілі звуки.

Ми постукали, відчинив вусань у халаті на голе тіло. Ми пояснили йому, що нас прислали сюди з «Павука» (де збираються найважче вражені гнідаки). Він скривився, мовляв, прийшли без жодної жінки, але зрештою впустив за двадцять крон — ціну кілограма розчинного порошку.

На всіх вікнах трьох величезних порожніх кімнат були опущені штори, в обкладеному кахлями каміні палав вогонь, блимали гасові лампи (суворо заборонені правилами ТСЗ, як і опалювання вугіллям). Гриміла музика, а на матрацах і перинах просто долі валялося зо два десятки напівголих гнідаків.

Виявивши притон, ми виконали наше завдання, але піти звідси відразу нам навряд чи дозволили б. Ми сіли на матраці під вікном, вдаючи, ніби розважаємось, як і решта присутніх. Але вже за якусь мить від споглядання цих тварюк нас почало нудити.

— Не можу більше! — прошепотів Станіслав.

— Я також, але мусимо витримати бодай кілька хвилин…

Однак не минуло й хвилини, як до Станіслава підповзла розкуйовджена жінка й почала розстібати на ньому сорочку. Це могло виявити білий колір його шкіри. Тоді я швиденько обняв Станіслава, вдаючи, що ми обходимося без жінок, але та вже так ошаліла, що схопила мене за волосся й відтягла геть.

— Ну, досить! — просичав Станіслав, турнув її, й ми вискочили до передпокою. Однак жінка не відчепилась.

— Уяви собі, він не бажає роздягатись, — поскаржилася вона тому вусатому бугаєві, що відчиняв нам. — І взагалі обидва вони якісь дивакуваті. А перевір-но їх!

— Ану, скидайте сорочки! — звелів нам вусатий. Тепер усе вирішувала швидкість.

Станіслав скочив на нього, повалив і притис до підлоги, а я вибіг на вулицю й щосили почав свистіти, доки прибігли на допомогу вуличні інспектори.

Коли все закінчилось, а будинок № 51 було замкнено й опечатано, ми непоспіхом рушили до районного штабу. Станіслав кульгав і облизував розбиті губи. Наше сьогоднішнє чергування закінчилося.

Зимові вулиці були темні, де-не-де світилися вікна клубів і комунальних квартир. Більш спостережливий міг би розгледіти й мерехтіння вогників у вікнах особистих спалень.

Однак інспектори ТСЗ не зважали на те мерехтіння, уперто приглядаючись до вікон трьох нижніх поверхів, де були розташовані заражені квартири. Найменший полиск був би сигналом про буру небезпеку. Але на сьогодні з нас уже було досить.

Втомлене місто готувалося до сну, поодинокі перехожі поспішали додому, а на набережній з’явилися закохані. Раптом стихлими вулицями розлігся зойк, почулося ревіння, гупання багатьох ніг. Тротуари враз виявилися вузькими, юрба розливалась на всю вулицю й сквер. Це нагадувало каламутний потік, що заливав усе місто. Вуличні інспектори почали згуртовуватись, ми теж приготувалися дати відсіч.

Але для цього не було причин. Виявилося, то була всього лише юрба вболівальників, їхня улюблена команда перемогла на зимовому стадіоні.

Директор найбільшого празького універмагу «Котва» підбив підсумок соціологічного дослідження запитів «бурих» та «білих» покупців. «Білі» виявляють загалом рівномірний інтерес до всього пропонованого асортименту, як було й досі. Тим часом у «бурих» помітне швидке падіння інтересу, зокрема до косметики, паперових товарів, книжок, мила, зубної пасти. Разом з тим спостерігається зростання їхнього потягу до харчів (зокрема м’ясних консервів й алкогольних напоїв).

Незрозумілим лишається підвищений попит на окремі види товарів (наприклад, сірники, цукор, сіль). Бурий покупець здатен накупити їх безліч, що у багато разів перевищує потреби.

Покупці, вражені БЗУ, масово скуповують теплий одяг, зокрема вовняні светри крикливих кольорів. Характерно, що вони ганяються за одягом з натуральної та штучної шкіри. «Наш відділ шкіряного одягу виконав квартальний план протягом першого тижня року», — підсумував директор універмагу «Котва».

— Мені досить глянути на машину, щоб відразу визначити, на скільки побурів її власник, — сказав нам поручик Ганц Леммхен із західноберлінської транспортної інспекції. — І мені байдуже — рухається машина, а чи стоїть припаркована.

— Як же ви розпізнаєте це під час руху!

— Білі водії часом надмірно нервують, на перехрестях уповільнюють швидкість навіть на зелене світло, збільшують інтервали в колонах і таким чином зменшують пропускну здатність вулиці. Бурі ж почуваються аж надто впевнено, перетинають перехрестя на жовте, а часом і на червоне світло, нікого не пропускають, їздять у недозволених місцях, коротше кажучи, чинять неподобства.

— Отже, за транспортні порушення…

— Платять практично лише бурі.

— Але яким чином ви можете розпізнати бурого водія, коли його машина припаркована?

— Машини гнідаків брудні.

— Чи можете ви розповісти нашим читачам кумедну пригоду?

— Якось я застукав одного викладача автошколи, котрий радив своїм учням випестувати на собі БЗУ; це, мовляв, надасть їм сміливості. Гарний учитель, нічого не скажеш?

— Звичайно.

— Бурий водій — то