Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

Він лагідно поманив до себе шпіца і, коли той підійшов, погрозив йому пальцем. Шпіц загарчав. Гуров знов погрозив.

Дама глянула на нього і зразу ж опустила очі.

— Він не кусається, — сказала, вона й почервоніла.

— Можна дати йому кістку? — І коли вона ствердно кивнула головою, він спитав привітно: — Ви давно зволили приїхати до Ялти?

— Днів з п’ять.

— А я вже дотягую тут другий тиждень.

Помовчали трохи.

— Час минає швидко, а проте тут така нудьга! — сказала вона, не дивлячись на нього.

— Це тільки заведено говорити, що тут нудно. Обиватель живе в себе десь у Бєлеві або Жиздрі — і йому не нудно, а приїде сюди: «Ой, нудно! Ой, курява!» Подумаєш, що він з Гренади приїхав.

Вона засміялась. Потім обоє продовжували їсти мовчки, як незнайомі; але після обіду пішли рядом — і почалася жартівлива, легка розмова людей вільних, задоволених, яким однаково, куди б не йти, про що не говорити. Вони гуляли й говорили про те, як дивно освітлене море; вода була бузкового кольору, такого м’якого й теплого, і по пій від місяця йшла золота смуга. Говорили про те, як душно після гарячого дня. Гуров розповів, що він москвич, за освітою філолог, але служить у банку; готувався колись співати в приватній опері, але кинув, має в Москві два будинки… А від неї він дізнався, що вона виросла в Петербурзі, але вийшла заміж у С., де живе вже два роки, що пробуде вона в Ялті ще з місяць, і за нею, може, приїде її чоловік, якому теж хочеться відпочити. Вона ніяк по могла пояснити, де служить її чоловік, у губернському правлінні чи в губернській земській управі, і це їй самій було смішно. І дізнався ще Гуров, що її звати Анною Сергіївною.

Потім у себе в номері він думав про неї, про те, що завтра вона, напевно, зустрінеться з ним. Так повинно бути. Лягаючи спати, він згадав, що вона ще так недавно була інституткою, вчилась так само, як тепер його дочка, згадав, скільки ще несміливості, ніяковості було в її сміхові, в розмові з незнайомим, — мабуть, це вперше в житті вона була сама, в таких умовах, коли за нею ходять, і на леї дивляться, і розмовляють з нею тільки з одною таємною метою, про яку вона не може не догадуватися. Згадав він її тонку, слабку шию, гарні сірі очі. «Щось у ній є жалюгідне все-таки», — подумав він і став засинати.

Минув тиждень після знайомства. Був святковий день. У кімнатах було душно, а на вулицях вихором носилася курява, зривало капелюхи. Весь день хотілося пити, і Гуров часто заходив до павільйону і пропонував Анні Сергіївні то води з сиропом, то морозива. Нікуди було дітися.

Увечері, коли трохи стихло, вони пішли на мол, щоб подивитись, як прийде пароплав. На пристані було багато гуляючих; зібралися зустрічати когось, тримали букети. І тут виразно впадали в око дві особливості ошатної ялтинської юрби: літні дами були одягнені, як молоді, і було багато генералів.

Через хвилювання на морі пароплав прийшов пізно, коли вже сіло сонце, і, перше ніж пристати до молу, довго повертався. Анна Сергіївна дивилася в лорнетку на пароплав і на пасажирів, ніби шукаючи знайомих, і коли зверталась до Гурова, то очі в неї блищали. Вона багато говорила, і запитання в неї були уривчасті, і вона сама зразу ж забувала, про що питала; потім загубила в юрбі лорнетку.

Ошатна юрба розходилась, уже не було видно облич, вітер вщух зовсім, а Гуров і Анна Сергіївна стояли, немов чекаючи, чи не зійде ще хто з пароплава. Анна Сергіївна вже мовчала й нюхала квітки, не дивлячись на Гурова.

— Погода надвечір стала краща, — сказав він. — Куди ж ми тепер підемо? Чи не поїхати нам куди-небудь?

Вона нічого не відповіла.

Тоді він пильно подивився на неї і раптом обійняв її й поцілував у губи, і його обдало пахощами і вологою квітів, і зараз же він лякливо оглянувся: чи не бачив хто?

— Ходімо до вас… — вимовив він тихо.

І обоє пішли швидко.

У неї в номері було душно, пахло духами, які вона купила в японському магазині. Гуров, дивлячись на неї тепер, думав: «Яких тільки не буває в житті зустрічей!» Від минулого в нього зберігся спогад про безтурботних, добродушних жінок, веселих від кохання, вдячних йому за щастя, хоч би дуже коротке; і про таких, — як, наприклад, його дружина, — що кохали без щирості, з зайвими розмовами, манірно, з істерією, з таким виразом, немовби то було не кохання, не пристрасть, а щось значніше; і про таких двох-трьох, дуже гарних, холодних, в яких раптом перебігав на обличчі хижий вираз, уперте бажання взяти, вихопити в життя більше, ніж воно може дати, і де були не першої молодості, примхливі, нерозсудливі, владні, нерозумні жінки, і коли Гуров байдужів до них, то краса їх збуджувала в ньому ненависть, і мереживо на їх білизні здавалось йому тоді схожим на луску.

Але тут все та сама несміливість, незграбність недосвідченої молодості, ніякове почуття; і було враження розгубленості, начебто хтось раптом постукав у двері. Анна Сергіївна, ця «дама з собачкою», до того, що трапилося, поставилась якось особливо, дуже серйозно, наче до свого падіння, — так здавалось, і це було дивно і не до речі. В неї опали, зав’яли риси і по боках обличчя сумно висіло довге волосся, вона замислилась у сумній позі, наче грішниця на старовинній картині.