Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

й дивиться йому вслід, не кліпаючи, аж поки він зникає в під’їзді гімназії. Ах, як вона його любить! З її колишніх прихильностей жодна не була такою глибокою, ніколи ще раніше її душа не підкорялася так віддано, некорисливо і з такою радістю, як тепер, коли в ній усе дужче й дужче розпалювалося материнське почуття. За цього чужого їй хлопчика, за його ямочки на щоках, за кашкет вона віддала б усе своє життя, віддала б з радістю, із слізьми розчулення. Чому? А хто ж його знає — чому?

Провівши Сашу до гімназії, вона повертається додому тихо, така задоволена, спокійна, велелюбна; її обличчя, помолоділе за останні півроку, всміхається, сяє; зустрічні дивляться на неї, почувають задоволення й кажуть їй:

— Здрастуйте, душечко Ольго Семенівно! Як поживаєте, душечко?

— Важко тепер стало в гімназії вчитися, — розповідав вона на базарі. — Легко сказати, вчора в першому класі задали байку напам’ять, та переклад латинський, та задачу… Ну, де тут маленькому?

І вона починає говорити про вчителів, про уроки, про підручники, — те саме, що каже про них Саша.

О третій годині разом обідають, увечері разом учать уроки і плачуть. Вкладаючи його в ліжко, вона довго хрестить його й шепоче молитву, потім, лягаючи спати, мрів про те майбутнє, далеке й туманне, коли Саша, скінчивши курс, стане лікарем або інженером, матиме власний великий будинок, коні, коляску, одружиться, і в нього народяться діти… Вона засинає і все думає про те саме, і сльози течуть у неї по щоках із заплющених очей. І чорна кішечка лежить у неї під боком і муркоче:

— Мур… мур… мур…

Раптом сильний стукіт у хвіртку. Оленька прокидається й не дихає від страху; серце в неї дуже б’ється. Минав з півхвилини, і знову стукіт. «Це телеграма з Харкова, — думає вона, починаючи тремтіти всім тілом. — Мати вимагає Сашу до себе в Харків… О господи!»

Вона в одчаї; в неї холонуть голова, ноги, руки, і здається, що нещаснішої від неї немає людини в цілому світі. Але минає ще хвилина, чути голоси: то ветеринар повернувся додому з клубу. «Ну, слава богу!» — думає вона.

Від серця помалу відходить тягар, знову став легко; вона лягає й думає про Сашу, який спить міцно в сусідній кімнаті і зрідка говорить уві сні:

— Я ттобі! Пішов геть! Не бийся!

1899

ДАМА З СОБАЧКОЮ
І

Говорили, що на набережній з’явилася нова особа: дама з собачкою. Дмитро Дмитрович Гуров, який прожив у Ялті вже два тижні і звикся тут, теж став цікавитись новими особами. Сидячи в павільйоні у Верне, він бачив, як по набережній пройшла. молода дама, невисока на зріст блондинка, в береті; за нею біг білий шпіц.

І потім він зустрічав її в міському саду і в сквері, по кілька разів на день. Вона гуляла сама, все в тому ж береті, з білим шпіцом; ніхто не знав, хто вона, і називали її просто так: дама з собачкою. «Якщо вона тут без чоловіка і без знайомих, — міркував Гуров, — то було б не зайвим познайомитися з нею».

Йому не було ще сорока, але в нього була вже дочка дванадцяти років і два сини гімназисти. Його одружили рано, коли він був ще студентом другого курсу, і тепер дружина здавалась у півтора рази старшою за нього. Це була жінка висока, з темними бровами, пряма, поважна, солідна і, як вона сама себе називала, мисляча. Вона багато читала, не писала в листах ть, називала чоловіка не Дмитром, а Димитрієм, а він потай вважав її обмеженого, вузькою, негарною, боявся її і не любив бувати дома. Зраджувати її він почав уже давно, зраджував часто і, мабуть, тому про жінок висловлювався майже завжди погано, і коли в його присутності говорили про них, то він називав їх так:

— Нижча раса!

Йому здавалося, що він досить навчений гірким досвідом, щоб називати їх, як завгодно, але все ж без «нижчої раси» він не міг би прожити й двох днів. У товаристві мужчин йому було нудно, негаразд, з ними він був неговіркий, холодний, а серед жінок почував себе вільно і знав, про що говорити з ними і як тримати себе; і навіть мовчати з ними йому було легко. В його зовнішності, у вдачі, в усій його натурі було щось принадне, невловне, що прихиляло до нього жінок, вабило їх; він знав про це, і самого його теж якась сила тягла, до них.

Досвід багаторазовий, справді гіркий досвід, навчив його давно, що всяке зближення, яке спочатку так приємно різноманітить життя і здається милою і легкою пригодою, в порядних людей, особливо в москвичів, важких на підйом, нерішучих, неминуче виростає в цілу задачу, складну надзвичайно, і становище кінець кінцем стає обтяжливим. Але при всякій новій зустрічі з інтересною жінкою цей досвід якось вислизав з пам’яті, і хотілося жити, все здавалось таким простим і забавним.

Гот одного разу, надвечір, він обідав у саду, а дама в береті підходила, не поспішаючи, щоб зайняти сусідній стіл. Її вираз, хода, вбрання, зачіска говорили йому, що вона з порядного товариства, заміжня, у Ялті вперше і сама, що їй нудно тут… В розповідях про нечистоту місцевих звичаїв багато неправди, він зневажав їх і знав, що такі розповіді здебільшого складають люди, які самі б охоче грішили, якби вміли; але, коли дама сіла за сусідній стіл за три кроки від нього, йому згадалися ці оповідання про легкі перемоги, про поїздки в гори, і спокуслива думка про швидкий, короткочасний зв’язок, про роман з невідомою жінкою, якої не знаєш на ім’я і