Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Од бензосховищ через острів пролягала нитка трубопроводу. Вона уривалась на північній околиці містечка біля морського порту і бази підводних човнів. З висоти човни (їх було три) нагадували веретена, навіщось кинуті у воду.

— Господи, боже мій, і тут люди живуть! — висловився Сашко.

— Тромсьє, — промовив Бояров.

— Що ви сказали? — спитав Гриня. Він боявся висоти, а тому тримався далі від урвища.

— Місто зветься Тромсьє, — пояснив голосніше командир нашої групи. — Звідси йшли досліджувати північні широти Нансен і Норденшельд.

— Ти диви, яке знамените містечко, — не вгавав Сашко. — А з виду зачухане, заштатне.

— А де йому тут справжньому… — гріючи диханням задубілі пальці, сказав дід Тюря. — До йому, сердешному, поміститися у цій щілині? Маленький і то на одній нозі стоїть.

— Дорога нам на той берег, — роздумуючи мовив лейтенант, — або через гори в обхід, а це більш, як сто кілометрів крюка, або через місто.

Ми мовчали. Розуміли, через Тромсьє підемо, іншого шляху нема.

— Там у них, ніби міст, — зауважив Гриня, — понтонний. Охороняють. Зенітки з обох боків…

— Це тобі не Приморський бульвар, а прифронтова полоса.

— Ти, Воскобойников, свій Приморський у сні бачиш, — сказав лейтенант. Він уважно роздивлявся протилежний берег. — Ти краще поглянь на верхню дорогу. Там дивізії три, не менше.

— Де? — схопився за бінокль Сашко.

— На тім боці. Бачиш, дорога від перевалу спускається…

Розвідники перезирнулись. Кожен з них, здавалось, уважно оглядав усе навкруг, і ніхто того не побачив, а лейтенант таки угледів. Недарма дід Тюря в тайгу запрошує, очі в нього і справді, як у рисі.

— Повзуть, — захвилювався Гриня.

— На контражурі неозброєним оком не видно, — спробував я пояснити причину нашого промаху. Проте лейтенант не збирався нас лаяти. Це під час навчання він не давав нам спуску, а тут на це не було часу.

— Розгорни рацію і зв'язуйся з Першим, — наказав він Кілару.

— Єсть, товаришу лейтенант!

— Всім відійти з площадки. — Бояров одступив за камінну брилу, зручніше вмостився на її уламку і жестом покликав всіх, крім радиста, до себе. — Ось що, товариші: переправлятися будемо тут, у Тромсьє. Зараз зв'яжемось… Викличемо сюди нашу авіацію, і, поки вона буде прасувати дорогу, бомбити гавань і порт, ми з вами знайдемо щось, на чому рушимо на той берег. Завдання всі зрозуміли?

— Ясно, як темна піч, — не стримався Сашко.

— Що вам не ясно, Воскобойников?

— Та ні, мені все ясно. Тільки де і як добути, так би мовити, плавзасоби? Хто їх для нас там приготував? І потім, як тільки ми сунемось на відкриту воду, вони ж від нас мокрого місця не залишать. Я так розумію?

— Перш за все облиште свій тон, — звів брови лейтенант, — тут не Приморський, а ми не дівчатка, перед якими ви звикли…

— Товаришу лейтенант, Перший чекає, — кинув, одриваючись від рації, Гриня.

Бояров зиркнув на Сашка. Так дивляться на учня, якому пощастило втекти від кари вчителя. Він розкрив планшет з картою і підсів до радиста. Але перш ніж розпочати розмову з Першим, наказав:

— Тюрин, спустіться вниз і розвідайте обстановку. Ми йдемо слідом за вами. Погляньте уважно, може, там якась посудина, човен, пліт або ще щось підходяще.

— Дозвольте виконувати? — одними губами промовив Тюрин і, підхопивши свій автомат, зник у розщелині.

Ми спустилися вже до самого прибою, коли з високих круч протилежного берега, якими звивалась єдина сухопутна дорога, зірвалась лавина. Бомби лягали прицільно. Сховатися від наших ІЛів німецьким дивізіям було нікуди. Вогненний смерч зрізав з дороги і з запаморочливої височини кидав донизу машини, коней, вози, гармати, людей. Усе летіло, розбиваючись об кам'яні виступи, тягнучи за собою шлейфи осипів, і з шумом надало у воду. Хвилі біля протилежного берега кипіли. Містечко на острові притихло, затаїлося.

— Та невже в них там нема зеніток? — сказав той-таки непогамований Сашко.

— Очікують, — непевно мовив Гриня.

— Так, так, ждуть біля моря погоди.

— Знаєш, скільки треба зеніток, щоб прикрити таку дорогу? Ото ж воно і є… Їм важливіше моста прикрити.

І, ніби почувши ту розмову, в порту залопотіли зенітки. Це був уже другий загін нашої авіації. Якщо на горішній дорозі працювали ІЛи, то портом і підводними човнами займались «пішаки», так звали у нас на фронті пікіруючі бомбардувальники Петлякова. Як годиться, вони зайшли з боку сонця і ринулись у провал між гранітними берегами фіорда, скидаючи бомби на порт і на базу підводних човнів, на танкери, що стояли біля причалів, і на понтонний міст, який теж не обійшли увагою. Скинувши боєкомплект, «пішаки», несамовито ревучи моторами, відлітали в повитий голубувато-сизою пеленою морський простір і, набравши висоту, знову заходили з боку сонця і кидалися на Тромсьє, розстрілюючи його з гармат і кулеметів. А внизу біля бензосховищ і мосту, захлинаючись, часто-часто лопотали зенітки.

Як з-під землі з'явився Тюрин. Він щось говорив, розмахував руками, кликав до себе. Не чекаючи команди, ми кинулись до нього.

— Товаришу лейтенант! — прохрипів, обливаючись потом, червоний мов рак Тюрин. — Там, розумієш, катер! І дамочки…

— Де?

— За тією скелею бухточка. Я дивлюсь, а він попід берегом жметься-жметься, а нотім раз і в бухточку… Офіцер і дві дамочки.

— Які ще дамочки?

— Гарненькі, — серйозно відповів Тюрин.

— Пішли! — лейтенант рушив берегом.

За скелею дійсно відкрилась невеличка затишна бухта, ніби навмисне врізана в гранітну товщу берега. Над нею нависав масивний козирок. У бухті, припнута до берега, погойдувалась на спокійній хвилі моторна яхта. На її палубі, не підозрюючи про небезпеку, що вже затаїлася поруч, у