Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

по любому його серцю Центральному парку. Групка нью-йоркських багатіїв подбала, аби уряд штату потихеньку дозволив будувати «спідвей» у західній частині парку, щоб ті багатії могли там проводити перегони на своїх колясках. Громадськість обурилася. Олмстед теж кинувся в бій: надіслав лист, де запропоновану дорогу було схарактеризовано як явище «нерозумне, несправедливе й аморальне». Влада штату скасувала рішення.

Його безсоння і болячки, напружена, часто невдячна праця і всі розчарування, з нею пов’язані, зовсім знесилили його дух: наприкінці березня він відчув, що перебуває на межі фізичного й морального виснаження. Ось-ось на нього міг звалитися напад меланхолії, яка переслідувала його все свідоме життя. «Коли Олмстед сумує, — колись писав його друг, — логіка його пригніченості стає нищівною і жахливою».

Олмстед, однак, вважав, що йому потрібно лише добре відпочити. У дусі тогочасної терапії він вирішив набратися сил у Європі, де краєвиди дадуть йому можливість збагатити свою візуальну палітру. Він планував набіги на громадські сади та парки, на територію колишньої паризької виставки.

Він поставив свого старшого сина Джона відповідальним за бруклінську контору й залишив Гаррі Кодмена в Чикаго керувати ландшафтним оформленням ярмарку. В останню хвилину він вирішив узяти в подорож двох своїх дітей Маріон і Ріка, а разом із ними юного Філа Кодмена, молодшого брата Гаррі. Для Маріон і хлопців подорож стала просто мрією, для старого Олмстеда вона була значно похмурішою.

Вони відпливли в неділю 2 квітня 1892 року та прибули в Ліверпуль у бурю зі снігом і градом.

У Чикаго Сол Блум отримав телеграму з Франції — і був приголомшений.

Він перечитав її двічі, перевіряючи, чи правильно все зрозумів.

Його алжирці, десятки людей, разом із тваринами й речами, вже відпливли в Америку на ярмарок — на рік раніше!

«Місяць вони обрали правильний, — відзначав Блум, — а от із роком помилилися…»

Олмстедові англійська сільська місцевість видалася дуже милою, а погода — холодною і похмурою. Трохи поживши в родичів у Чізлхьорсті, він узяв хлопців і поїхав до Парижа. Маріон залишилася в Англії.

У Парижі Олмстед пішов на територію колишньої виставки. Сади були негусті, втомлені від довгої зими, будівлі теж не виглядали дуже свіжими, але загалом від тієї виставки лишилося достатньо, щоб ландшафтний архітектор отримав «прийнятне уявлення» про те, як вона виглядала. Звичайно, це місце й далі залишалося популярним. Під час однієї недільної прогулянки Олмстед із хлопцями почули там чотири оркестри, побачили ятки із закусками й кілька тисяч людей, які гуляли стежками. Під Ейфелевою вежею стояла довга черга.

Постійно думаючи про чиказький проект, Олмстед уважно придивлявся до кожної дрібниці. Газони були «доволі слабенькі», гравієві хідники «не тішили ні око, ні ногу». Активне використання правильних квіткових клумб на паризькій виставці йому геть не сподобалося. «Мені здалося, — писав він про ті клумби Джонові до Брукліна, — що вони як мінімум порушували душевний спокій і виглядали геть без смаку й по-дитячому, якщо не були взагалі варварським ударом по виставці, порушуючи її гідність, широту, єдність і врівноваженість». Він повторив свою посутню вимогу, щоб в оформленні виставки в Чикаго «керувалися простотою і стриманістю й уникали дешевих ефектів та цяцькування».

Після цього візиту він знову запалав бажанням перевершити парижан. Бьорнем і його архітектори втратили з поля зору те, якою має бути всесвітня виставка. У Парижі будівлі, писав Олмстед, «є значно більш барвистими й багатшими на кольорові прикраси, і в них менше ліпнини та скульптур, ніж я очікував. Вони більше демонструють відповідність своїй меті, більшою мірою видаються створеними з нагоди ярмарку, а не якимись постійними архітектурними монументами, як у нас. У мене виникає питання, чи не є це нашою вадою, чи не надто вони виглядатимуть помпезно в цій архітектурній величності, щоб їх ще й перевантажувати скульптурними та іншими оздобами заради грандіозності й пишноти».

Олмстедові подобалося мандрувати зі своїми юними супутниками. У листі до дружини в Бруклін він писав: «Я вельми тішуся нашій подорожі та сподіваюся набратися доброго здоров’я». Невдовзі, проте, компанія повернулася до Чізлхьорста — і в Олмстеда знову погіршилося здоров’я, його знову стало мучити безсоння. Він написав Гаррі Кодмену, який і сам занедужав на якусь дивну хворобу, пов’язану з животом: «Зараз можу лише відзначити, що я став старший і значно підтоптаніший, ніж думав».

Лікар Генрі Рейнер завітав до Чізлхьорста й зустрівся з Олмстедом. Він виявився спеціалістом із лікування нервових захворювань і, подивившись на видатного ландшафтного архітектора, вжахнувся настільки, що запросив недужого додому до Гемпстед-Гіт біля Лондона, щоб лікувати його особисто. Олмстед прийняв цю пропозицію.

Незважаючи на пильну увагу Рейнера, стан Олмстеда не покращився; гостювання в Гемпстед-Гіт стало його втомлювати. «Розумієте, я тут практично як у в’язниці, — писав він Гаррі Кодмену 16 червня 1892 року. — Щодня чекаю помітного покращення, але поки що кожного дня зазнаю розчарування». Доктор Рейнер теж, за словами Олмстеда, розгубився. «Він упевнено стверджує, неодноразово оглянувши мене, що в мене немає жодних органічних негараздів і я маю всі підстави прожити ще кілька років. Він вважає мої теперішні проблеми видозміною тих, які повели мене в закордонну подорож».

Практично щодня Олмстед катався довколишньою місцевістю в колясці «щоразу більш-менш інакшим шляхом» і дивився на сади, церкви, приватні парки і природу. Майже кожна декоративна клумба ображала його смак. Він таврував їх як «дитячі, вульгарні, позірні, недоречні й позбавлені смаку». Натомість сама сільська місцевість Англії зачаровувала його: «В Америці немає нічого до порівняння з тією пасторальністю чи мальовничістю, яка в Англії — типове явище. Я не можу не захоплюватися. Краєвид, який відкривається моїм очам, коли я пишу, просто дивовижний». Найкрасивіше видовище, відзначив він, створюється найелементарнішими, щонайприроднішими поєднаннями місцевих рослин. «Найвишуканіша комбінація — дроку,