Володимир Кільченський - Присмак волі

Під’їхав задоволений Іван Ганжа і, зіскочивши з коня, уважно роздивлявся стріли Голоти, які той, радісно посміхаючись, тримав у руках.

— Та я й серед татар був добрячим сагайдакером, — зізнався Санько. — З беєм їздив на полювання, і ніколи ми не поверталися без здобичі...

— Добряче б’єш із лука, та й ці хлопці нічого... Такі якраз мені й погрібні. Отож усі п’ятеро підете під крило Петра Гусака, він буде вашим десятником.

Підійшовши до коня та поставивши ногу в стремено, Ганжа вже хотів від’їжджати, а Андрій, побачивши, як Павло Година стоїть, похнюпившись, підскочив до полковника і вигукнув:

— Пане полковнику, у мене є приятель — не підведе, вірний... А з лука я його вишколю.

Ганжа з цікавістю глянув на Андрія, спокійно промовив:

— Ну, якщо приятель, то нехай буде так, — і махнув головою на знак згоди.

Павло, почувши такі слова, підбіг до Андрія, і хлопці, обнявшись, пішли до своїх коней.

Вони ще не знали, як воно буде при новому десятникові, але відчували, що попереду їх чекають і нелегкі дні, і несподіванки. Увечері під’їхав новий десятник і наказав збирати свої пожитки, бо вони перебуватимуть в іншому стані, поки це буде потрібно.

Петро Гусак виглядав міцним козаком, і в ньому відчувалася сила, а ще — деяка зверхність над оточуючими. Він мав гарне округле лице з високим чолом і великими зеленкуватими очима, що пронизливо дивились на співрозмовника. Вуса мав не дуже довгі, і вони гарно підкреслювали його повні червоні губи. Кінь у Петра високий, і коли козак розправлявся на його широкій спині, то враження складалося таке, що ворогу при зустрічі з ним буде непереливки.

Хлопці швидко забрали з воза свої нехитрі пожитки, підійшли до гурту козаків, що стояли поруч з Рівним, і, по черзі обнявшись з усіма, застрибнули на своїх коней і поїхали слідом за Петром, а Василь Рівний навздогін крикнув:

— Хлопці, ще зустрінемося, бо ж вік довгий, а земля кругла... І повоюємо разом!.. Бувайте здорові!

Було якось щемко у кожного на душі, але Петро не давав часу на смуток. Зупинившись на мить, крикнув:

— За мною, хлопці!

Підстьобнув коня і вирушив уперед.

Через півгодини вже були в стані Уманського куреня. Тут уже зібралися всі відібрані козаки, які раді були бачити один одного, а особливо Санько Голота, який щасливо посміхався землякам і допомагав перенести до їхнього воза мішки з речами Андрія та Павла.

Хлопці стали знайомитися з іншими козаками, яких також зібрали за наказом полковника Ганжі. Вечеряли вже у новому гурті, і Андрій побачив, що хлопці тут зібралися непрості. У словах та рухах були якісь швидкі, робили все досить вправно.

Після вечері Петро Гусак зібрав їх окремим гуртом і став говорити, що вони будуть у пана полковника окремою десяткою: вестимуть розвідку щодо місцезнаходження ворожого війська, захоплюватимуть «язиків» з чужого табору, при нічних вилазках прибиратимуть ворожих дозорців, а ще будуть виконувати чимало незвичайних доручень, які даватиме полковник. Їм необхідно вправно володіти різною зброєю, навчитись бути непоміченими, навіть серед ворожого табору, і не милувати себе, що б там не було, бо за зраду полковник Ганжа карає на смерть.

Завтра вночі вони повинні підкрастися поближче до стану ворога у Брацлаві і, поки основні загони козаків підготуються штурмувати місто, знешкодити таємні ворожі засідки та вартових. Петро оглянув озброєння десятки і наказав принести пістолі та ножі для тих, у кого не було такої зброї. Наказав раніше лягти спати, бо дуже рано їх розбудять і пошлють здійснювати таємний наліт.

Утрьох хлопці вклалися побіля заднього колеса воза, а коней доручили доглядачам, яких прислав Петро.

Тільки-но підсвітилося небо, як приставлені до коней хлопці тихцем розбудили козаків, і через декілька хвилин уся десятка зібралася у готовності вирушати до міста. Десятник Петро повторив, що наказ не змінюється, і, поділившись по двоє, хлопці коротким ланцюжком попрямували у бік Брацлава.

Місцевість була незнайомою, і тому всі їхали, не поспішаючи, прислухаючись до шелесту літньої ночі. На тлі неба виднілись якісь будівлі, і Петро наказав усім спішитися. Двоє хлопців мали залишитися біля коней, а решта — на відстані двадцяти сажнів один від одного рухатися по двоє у напрямку міста. До ранку всіх вартових чужого табору треба знешкодити, тихо і швидко. Андрій і Павло відійшли від місця їхнього розташування і, вдивляючись у темряву ночі, майже на колінах стали рухатися у бік міста. Брацлав озивався ледве чутним гавкотінням собак, перегуками вартових та іржанням коней на випасах за околицею. Схоже було, що місцева польська залога не чекає нападу козацького війська, тож хлопці дедалі сміливіше заглиблювалися в його бік. Уже було видно обриси будинків, десь далеко виднілася вежа невеликого замку. Проте нікого з ворогів хлопці не зустріли попереду, та і збоку було тихо, хоча Андрій знав, що десь там пробираються козаки з їхньої десятки.

Нарешті хлопці дісталися до крайніх приземкуватих хат і почули, що у дворі форкають коні, а це означало, що у садибі можуть ночувати польські жовніри. Коли козаки пробралися в садибу, де стояло з десяток коней, то побачили, як по подвір’ю рухаються дві постаті, ймовірно, вартові. Крок за кроком хлопці тихцем наближалися до жовнірів, але ті стояли у незручному для нападу місці, тому Андрій присів і, затаївшись, став думати, як непомітно їх знешкодити. Після цього поповзом наблизився до Павла, який також лежав неподалік, не знаючи, що діяти далі, і пошепки сказав, щоб він підбирався ближче до вартових,.а коли Андрій з лука поцілить в одного з них,