Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Не знав, як обставити зустріч, що їй казати. Коли Ніна переступила поріг кабінету, мені пересохло в роті й спітніли долоні. Я кивнув їй замість привітання.

— Сідай, будь ласка. Чим можу служити?

Ніна проігнорувала запрошення сісти, стояла посеред кабінету. У її образі й сліду не було від тієї жінки, яку я зустрів у нічному клубі. Це була зовсім інша Ніна Гаґен, скромно, майже убого вбрана, без макіяжу й прикрас. Розумна, невимушена, впевнена. Її очі спокійно дивилися на мене.

— Я отримала листа, — заговорила вона. — Виклик для надання… свідчень у кримінальній справі.

— Правильно, — кивнув я.

— Кримінальна справа… проти Ганса Ґудвіка.

— Так.

— Не розумію, навіщо… Я не знаю ніякого Ганса Ґудвіка і нічого не знаю про цю справу.

Уся ця ситуація, уся розмова були абсурдними від початку й до кінця. Ані слова про те, що я їй казав під час нашої останньої зустрічі, ані слова про мої звинувачення. Ніби нічого того не було. Вона поводилася спокійно, ввічливо, трішки здивовано. Знову грала роль, а я відчував, як у мені розростається злість. Я й радий був злості, бо це краще, ніж марна нервозність.

— Можливо, ти його й не знаєш особисто, але добре знаєш, хто це. Хіба ні?

— Я читаю газети. Він батько… тієї, яку вбили.

— Майї. Її звали Майя.

Мовчання замість відповіді.

— І ти знаєш, у чому його підозрюють, так? — вів я далі. — У вбивстві Альвіна Му. А цього ти вже знала особисто.

Ніна Гаґен не мала наміру виходити з ролі.

— Ні, я його не знала, — так само спокійно сказала вона.

— Та облиш, Ніно! Ти свідчила…

— Так я була свідком в його справі, — урвала вона мене. — Я знаю, хто він, але оце й усе. Знайома з ним не була.

— Я тобі не вірю. Вважаю, ти знаєш… знала його ліпше за будь-кого.

Ніна зітхнула й сумирно глянула на мене.

— Знову ті самі абсурдні звинувачення, що й під час нашої останньої зустрічі? Направду, я подумала…

— Що ти подумала?

— Я вирішила, що ти заговорювався… Так напився, аж сам не тямив, що белькотів.

І далі незворушний, покірний спокій. Якщо це була акторська гра, то бездоганна. Раптом мені в душу закрався сумнів. Мої теорії ґрунтувалися на спекуляціях та припущеннях. Я нічого не знав напевно, не мав жодних неспростовних доказів. Але відмів геть сумніви, перехилився до неї через стіл.

— Ви з Альвіном обвели мене довкола пальця. А я не люблю, коли мене використовують й обманюють. Ви все спланували від самого початку — і вбивство, і алібі.

Ніна спроквола похитала головою.

— Повний абсурд. Повна дурня. Не розумію, звідки ти це взяв?

— Я ж тобі розповідав… Від Альвіна!

— Альвін мертвий. До того ж, він був не зовсім нормальний.

— Правда. Але це не все… Знайшлося чимало незвичайного в твоєму минулому, Ніно.

— Про що ти говориш?

— Про твоїх батьків. Їхню смерть.

— То була автокатастрофа.

— Ні, я розмовляв з твоїм братом. То не був нещасний випадок. Я знаю, що сталося насправді.

Нарешті якась реакція. Ледь помітний рум'янець розлився її обличчям.

— Ти не маєш права длубатися у моєму приватному житті. Ґустав… неадекватний. П'яниця-самітник.

— Можливо… Та все ж я вірю у його історію.

— Зате ніхто більше не повірить!

— Я не був би такий певний, Ніно! На тобі висить ще багато іншого…

Я погортав папери в своїй теці, вийняв фотографії трьох мертвих жінок, які для мене роздобула Сюнне, і виклав їх віялом на столі.

Ніна вже на мене не дивилася. Не відривала очей від столу, прикипіла поглядом до облич на світлинах — німих, усміхнених.

— Упізнаєш їх, Ніно? Твої колишні знайомі?

Щось з нею сталося. Червоні плями зникли зі щік, вона побіліла, мов стіна. Нарешті відірвалася від фотографій, глянула на мене з затаєною думкою на дні очей. Щось там ворухнулося. Ніби з глибини визирнула справжня Ніна Гаґен. Зміряла мене з голови до ніг. Оцінила.

Колись давно, ще дитиною, я побував з батьком у зоопарку Гамбурга. Найбільше радів левам, але з ними нічого не відбувалося, вони просто лежали й спали, апатичні, розімлілі на літній спеці, іноді ліниво похитували хвостами. Я був розчарований, сподівався ж побачити грізних диких звірів. Я перехилився через парапет лев'ячої ями й гукнув до них. Майже жодної реакції, тільки один старий лев розплющив очі й глянув на мене, але цього було достатньо. Холодний, лютий, позбавлений співчуття погляд ще довгі місяці переслідував мене в нічних жахіттях. Лев дивився на мене, як на здобич…

Погляд Ніни Гаґен теж був поглядом хижака, він пронизав мене до кісток.

— Ти не мав права цього робити, — голос Ніни теж змінився, стишився.

— Я маю право на все,