Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

не обмежувалося. Так, А. Кримський (згад. пр.) серед «найголовніших ознак південноруської мови, що їх видко з пам’яток XI ст.», зокрема називає такі: широке вживання «улюблених для сьогочасних українців» чоловічих імен на –о (Синько в угоді Ігоря з греками 945 року, Петро, Пауло — в Ізборнику 1073 року, Марко Печерникъ у Києво–Печерському монастирі, Василько та дядько — у Начальному літописі); збережена українцями дотепер клична форма (дівко! чоловіче! коню!); утворення давального та місцевого відмінків однини з перехідним зм’якшенням (на дорозі, дівці, в кожусі); збереження давального відмінка на –ові (чоловікові); закінчення 3–ї особи теперішнього часу на –ть, яке сягає своїм корінням у сиву прадавнину (він носить, вони носять), зустрічається «на кожнісінькій сторінці геть–усіх південноруських пам’ятників XI віку, хоч це йде проти церковнослов’янського правопису» тощо. «Ми могли б подати значно довший реєстр особливостей південноруської мови, повитягавши їх з–попід кори книжної церковнослов’янської мови того часу, — наголошує видатний філолог. — Але й того, на що ми вказали, вистачить, щоб схарактеризувати київську та червоноруську мову з доби дітей Володимира Святого». Згодом цей «реєстр» розширять спадкоємці його студій у цій царині.

Так, згаданий палеограф С. Висоцький (1998. — с. 186–187) наголошує на частій появі серед київського епіграфічного матеріалу XI–XIII ст. «закінчень –ови, –єви у давальному відмінку однини в особових займенниках чоловічого роду», зокрема: «Ставрови, Георгієви, Андреєви, Петрови, Борисови, Попови» (ці закінчення, що «найчастіше трапляються» саме в київських писемних пам’ятках, пізніше, зазначають дослідники, зосібна відомий російський мовознавець Ф. Філій, «поступово переміщуються на південь і зовсім зникають на півночі». — М. Л.). Висоцький звертає увагу й на досить добре поданому в епіграфіці Києва, особливо в графіті, кличному відмінку: «Стефане, Пантелеймоне, Фоко, Софіє, старче, владико, небоже» тощо, а також на відзначену дослідниками, зокрема В. Німчуком, «взаємодію живої київської мови зі старослов’янською» на монетах київських князів.

Глибокі дослідження «українізмів у “Повісті плинних літ”», здійснені професором кафедри російської історії Сімферопольського держуніверситету П. Гарчевим (Кримська світлиця. — 2000. — №№ 8–14), на думку автора, який навмисне використав «Лаврентіївський літописний збірник, складений у XIV ст. ченцями Нижнього Новгорода для місцевого князя», щоб повністю виключити можливість «внесення цих українізмів до “Повісті...” Нестора у XIV ст.», «безперечно, засвідчують існування розвиненої української мови (саме українська мова, зазначає П. Гарчев, більше за інші слов’янські мови «зберегла найдревнішу слов’янську лексику». — М. Л.) та її носія в XI ст.».

А якою ж мовою, власне, розмовляли русичі? На думку того ж таки А. Кримського, уже з XI ст. «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичини) — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця («жива мова півдня XI віку, — наголошує Агатангел Юхимович, — стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена». — М. Л.). І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей»[47]. Ось як пояснював причину цього автор «Нарису праісторії України», професор В. Щербаківський (1937. — с. 35): «...в VI і VII віках на Україні панувала мова слов’янська, і ця слов’янська мова мусіла уже тоді бути одночасно і українською, бо ці племена залишилися на місці і до наших днів, і їхня мова була мовою наших колядок, щедрівок, веснянок і інших обрядових пісень весільних, обжинкових, купальських і т. под., які дійшли до нас у майже незміненому вигляді від тих часів».

Тож не дивно, що А. Кримський та його послідовники, досліджуючи давні київські та галицькі рукописи, відкрили в них величезну кількість українізмів, серед них, зокрема, й такі: багно, вежа, віття, гай, гілля, глечик, жито, лічба, оболонь, парубок, тулитися, ховатися тощо. І взагалі, як наголошував Агатангел Юхимович у своїй праці, присвяченій аналізові погодінської гіпотези (1973. — с. 111), «словниковий матеріал Київського літопису вирізняється вражаючою близькістю до сучасної малоруської [мови]... Приклади у нас в наявності: дяк Іоанн, великокняжий переписувач Ізборників 1073–го та 1076–го року, належав до київської інтелігенції, обертався серед великокняжого оточення, однак його мимовільні описки показують нам, що говорив він не по–спільноруськи, а по–київському». Та й деякі ознаки епіграфічних пам’яток Києва, зауважує їх дослідник С. Висодький (1998. — с. 190), «свідчать про прото–українські мовні особливості киян XI–XII ст.» Не помічають їх хіба що ті, хто просто не хоче цього бачити.

«Якби Нестор і продовжувачі його, київські літописці, були малоросіянами, то яким чином могло статися, щоб вони, пишучи на чужому, церковному наріччі, як припускалося дотепер, не зронили бодай подекуди якогось малоросійського слова, не вжили малоросійського звороту, не вставили якоїсь приказки чи утрималися від вигуку?» — дивувався М. Погодін (1872. — с. 1249). Про те, як було насправді з отим «не зронив», ми вже мали змогу переконатися. Але у не надто досвідченого у тонкощах цієї справи читача може виникнути закономірне питання: якщо, скажімо, у давньому Києві розмовляли мовою, близькою до сучасної української, то чому тексти у давніх рукописах наводяться не українською мовою, а російською, з такими характерними для неї «ятями»? Тим паче, що той же М. Погодін у своїх «Ответах на филологические письма М. А. Максимовича» (Русская Беседа. — 1856) загострює: коли «я не знаю по–малоросійськи, а літописи — Несторів і Київський — розумію вповні, значить, у них нема нічого малоросійського». Насправді давні літописи (до нас вони дійшли у пізніших переписах) були написані, звичайно ж, не російською як такою — вони значно старші за неї — а церковнослов’янською, яка була офіційною літературною мовою Київської Русі, а пізніше саме на основі цієї церковної мови і була створена російська писемність — звідси така їх схожість.

Тож, на відміну від українців, чия жива мова ще у сиву давнину проросла на загальнослов’янському мовному ґрунті, а відтак продовжувала розвиватись у певних історичних умовах, росіяни, як слушно підмітив академік П. Лавров (Труды... — 1930. — с. II–III), «особливо