Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

міцно збагатилися елементами церковнослов’янської мови (остання, повторимо висновок А. Кримського, була чужою для Русі. — М. Л.), позаяк, узявши її за книжну мову, нерозривно її з’єднали з рідним у своїй літературній мові». А тому, наголошував Лавров, «нема іншої слов’янської мови, в якій під сучасну пору залишилось стільки елементів старослов’янських (радше — церковнослов’янських. — М. Л.), як у російській».

Ще далі розпросторював царину поширення української мови російський мовознавець академік О. Шахматов (1899. — с. 338–339): «Малоруси від берегів Прип’яті (а вони «перейшли її ще в доісторичну добу», тобто до IX ст., зазначав він. — М. Л.) аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такими говірками, що ясно свідчать про правічну їх племенну єдиність». А відомий російський історик і етнограф XIX ст. І. Прижов (1869. — с. 17–18), говорячи про написаний церковнослов’янською — «з домішком руської» — мовою Галицько–Волинський літопис (до 1292 р.), «перейнятий справами однієї лише Південно–Західної Русі», наголошував, що, «за словами вчених — видавців літопису, в лексиці князів та інших осіб зберігся зразок чистої південно–руської (себто української. — М. Л.) мови».

І як виявляється, північноруські ж говірки зі згаданої єдності начисто випали. Так, володимирський «говір», пише В. Ключевський (1904. — с. 368–370), зовсім «віддалився» від говірок «давньої Київської Русі», однією з особливостей яких була «певна фонетична гармонія» вимови голосних та приголосних, ба навіть «втратив давнє сполучення голосних із приголосними». А от «московське наріччя, засвоєне освіченим російським суспільством як зразкове... ще далі відійшло від говору давньої Київської Русі: “гаварить па–масковски” (виділено В. К. — М. Л.), значить ледве чи не ще більше порушувати правила давньоруської фонетики, ніж порушує їх володимирець чи ярославець»[48]. Московити, наголошував Ключевський, супроводжуючи свої висновки значною кількістю відповідних прикладів, взагалі, говорять «всупереч правилам давньої руської фонетики (до речі, сформована таким чином «велика російська» є функціонально неспроможною до адекватного відтворення важливих особливостей українського мовлення: скажімо, відмінювання прізвищ із типово українськими закінченнями, забезпечення форм кличного відмінка тощо. — М. Л.)», яка, однак, «збереглася у наріччі малоросів».

Тож відроджуватися дійсно було чому, а тому і боролися з цією неминаючою загрозою усією імперською потугою — від розрахованих на слабкодухих подібних імперських окриків і, за визначенням Г. Брандеса (1911. — с. 164–165), аж «до справжньої винищувальної війни».

Та з міністром, як мовиться, усе зрозуміло (визнавши окремою мовою те «наріччя», доведеться визнати, що українці — ніяка не «молодша галузка», а окремий народ, що має свою історію, батьківську землю... — так можна далеко зайти!). А от що змушувало брутально грішити проти істини такого високоосвіченого знавця літератури та історії, як В. Бєлінський, який стверджував (1955. — с. 60), що «історія Малоросії — не більш, аніж епізод із царствування царя Олексія Михайловича... — це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії», асамі українці, чи то пак «малоросіяни», на його думку, «завжди були племенем і ніколи не були народом, а ще менше — державою»? Певно, те саме — великодержавний шовінізм та майже патологічне україноненависництво. А ще — «егоцентрична ілюзія», яка, наголошує автор домінуючої нині «цивілізаційної» концепції історичного розвитку людства А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 48), «побудована на припущенні, що існує лише один потік цивілізації, наш власний, а всі інші або впадають у нього, або губляться в пустельних пісках».

Мабуть, саме це «егоцентричне» збочення свідомості змушує грішити проти істини навіть такого визнаного фахівця у галузі славістики, як згаданий В. Сєдов, котрий, як наголошено в біографічній довідці до його останньої монографії (1999), «спеціалізується у [вивченні] археології Європи, історії та культури слов’ян, болтів, фіно–угрів і Давньої Русі». Так, говорячи про «найдавніші слов’янські запозичення, поширені по всій території східнороманської (румунської й молдавської) мови (частка лексем слов’янського походження серед термінів, пов’язаних із землеробством і ткацтвом, у молдавських діалектах «становить 30 %» і тільки «5 % мають латинську основу». — М. Л.)», Сєдов (1995. — с. 107) начисто заперечує думку Е. Петровича про те, що «слов’янське населення цих земель до його асиміляції румунами говорило на одному з українських діалектів». До такого висновку румунського лінгвіста навернула підмічена ним особливість розповсюдження топонімів слов’янського походження у східних районах Румунії та Молдавії: «ареал їх розповсюдження збігається з районами поширення географічних назв слов’янського походження з повноголоссям». [Українська мова, за винятком кількох слів, зазначає О. Царук (1998. — с. 132–133), «послідовно перетворює неповноголосні форми в повноголосні». На думку дослідника, «це явище є її глибинною, органічною властивістю». На противагу цьому російська мова, схоже, «зіткнулася з повноголоссям досить пізно», судячи з того, що слов’янізми із сусідніх із російською угро–фінських мовах, наголошує він, посилаючись на О. Шахматова, «переважно запозичилися у неповноголосному вигляді». Тож, на відміну від української, «російська мова й сьогодні зберігає численну групу неповноголосних форм».] Однак, безапеляційно заявляє В. Сєдов, «про українські діалекти в досліджуваний тут час не може бути й мови».

А, власне, чому? Подальше припущення Седова про те, що «топоніми з заміною [вибухового] g на [фрикативне] h слід пов’язувати з мешканням у Карпатсько–Дунайському регіоні на початку середньовіччя антів», на мій погляд, зовсім не обумовлює отого категоричного «не може бути», позаяк українцям (чи, коли хочете, праукраїнцям) анти зовсім не чужі — чого, як ми вже мали нагоду переконатися, Сєдов не заперечує [до речі, Б. Рибаков, говорячи, що «Русь VI–VII століть... взяла участь у загальнослов’янському (слов’яно–антському) русі на Дунай», свідчення чого «відобразились і в археологічному матеріалі... і в архаїчній топоніміці на лівобережжі Нижнього Дунаю від Видина до р. Серет» (1982. — с. 87), спирається саме на дослідження Е. Петровича, зокрема на його працю «Славяно–болгарская топонимика на территории Румынии», яка вийшла друком у Бухаресті 1958 р.].

Але сам Сєдов, посилаючись на В. Абаєва, котрий вважає, що «діалектні ознаки антського племінного утворення, такі як, наприклад, фрикативний [h], що розвинувся в частині