Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

слов’янського світу, постала–таки на Русі–Україні, що вона є творчістю українського народу, бо її духовність є вірною відбиткою духовности українського народу, а не російського народу пізніх часів. Російські археологи та історики, дослідники минулого Київської Руси, будучи не в силі заперечити факту, що в IX–XI ст., коли Київська Русь була вже цивілізованою країною, мешканці північно–лісової смуги жили ще крайньо примітивним життям, приходять до незрозумілого висновку у що київська культура була твором усіх племен східної слов’янщини. Як таке може бути, коли племена, що згодом стали ядром московсько–російського народу, лише частинно говорили тоді слов’янською мовою, а більшість уживала фінських діалектів? Ще й в XII стол. вони були ворожі до того християнства, що приходило до них з Києва та з Руси–України». Дійсно, як можна твердити про участь згаданих племен «з горішнього доріччя Волги в творенні такого архітвору, як “Слово о законі та благодаті”, в конструкції св. Софії київської, в композиції “Повісті временних літ” тощо? Твердити, що всі ці архі твори поставали духовними силами всіх трьох східнослов’янських народів, є прямо нонсенсом. Однак цей нонсенс, на жаль, повторюють російські вчені, справді заслужені до науки».

І не тільки вони, а й українські вчені — і теж справді заслужені до науки — не пасуть задніх. «Нині склався усталений погляд на саму давньоруську народність як на історичну реальність», — видаючи бажане за реальне, голослівно стверджує згаданий О. Моця, не завдаючи собі труду назвати — окрім кількох відомих фундаторів цієї концепції (В. Мавродін, Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко), якими ще в «післявоєнний час» вона «була розглянута в теоретичному плані», — бодай когось із нинішніх істориків, що стоять на цій, нібито «усталеній», позиції (згад. пр. — с. 480).

«Твердо заявляю, — не вгамовується «малоросіянин», — ніколи не визнаю незаконнонароджену україну–окраїну незалежною від Русі–Росії. Тому ніколи не будемо солідарні з тими, хто говорить: “що моє — те моє”. Ми ж кажемо: це наше єдине руське. Цим ми пишаємося, на цьому твердо стоїмо непохитно. Україна — тільки у складі Росії, про інше мови не може бути! Такий наш союз...» І підпис: «Письменнику богослов. Анатолій Нечипоренко, Дніпропетровськ». І таке, зважте, — при повному розумі й пам’яті — просторікує не чужоземний зайда–україноненависник, а єдинокровний син України!

Зайве й наголошувати, наскільки антинаукова, антидержавницька діяльність таких–от «синів», спрямована на розвал української держави зсередини, є більш руйнівною та небезпечною, аніж будь–які вихватки антиукраїнських сил іззовні. Заперечуючи існування в Україні об’єднавчої національної ідеї — та, зрештою, й самої української нації — всіляко силкуються затягти українців до «нового», тепер уже «слов’янського союзу», а фактично — домагаються повернення України до все того ж осоружного імперського барака, в якому роль капо звично перебере «старший брат».

А згадана діяльність стоїть також на заваді справі відновлення дійсно правдивої історії українського народу, особливо якщо подібні вихватки підпираються авторитетом фахових істориків, котрі й досі, за висловом О. Оглоблина, перебувають у «традиційних рамцях» узвичаєної москвоцентричної схеми історії.

І це в той час, коли саме вони мал и б допомогти позбавитися від цих лабет іншим — і не лише в Україні...

10. Міф про «побічну ріку» російської історії та українське «наріччя»

Добре відомо, що людина (надто чоловічої статі), якій Господь чомусь недодав зросту (при цьому він, зазвичай, щедро передає честолюбства та амбітності), не маючи реальної змоги радикально змінити цю дратівливу обставину, всіляко намагається вивищитися в будь–якій іншій царині — спорті, бізнесі, науці, політиці тощо, аби тільки позбутися певного комплексу меншовартості. З тих же причин, скажімо, дитина за певних обставин теж намагається додати собі «солідності», навмисне доточуючи собі віку. Цілком зрозумілими є й мотиви, що змушували імперського міністра П. Валуєва затято твердити, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може», додаючи, що «наріччя її, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі», — бацила великодержавності, яку він мусив у собі викохувати бодай «за посадою».

Якби ж тієї клятої «мови» і справді «не було», то не існувало б жодної причини взагалі про це й говорити. Однак оте їхнє постійне, як казав мудрагель Вінні–Пух, ж–ж–ж–ж, себто дзижчання щодо її неіснування, — неспроста: саме те, що вона, незважаючи на численні «высочайшие» заборони, продовжувала бути, становила для імперії значно більшу загрозу, аніж будь–який зовнішній ворог. Жива українська мова впливала на формування психіки у її носіїв, сприяла відродженню української самосвідомості, єдино здатної згуртувати безлику масу «малоросійських підданих» в український народ, природним прагненням якого стане нестримний потяг до волі, перед яким не здатні встояти і найміцніші мури «тюрми народів». Це не давало спокою кремлівським зверхникам усіх мастей, висушувало їм серця денно і нощно. До того ж і українська мова, і її творець та носій український народ існували задовго до утворення як російської (попервах — московської) держави, так і самого російського етносу — від часів Київської Русі.

Взагалі, необхідно чітко відрізняти усну мову Київської Русі від письмової, бо то цілком різні речі. Як наголошував іще академік А. Кримський (1922. — с. 114), «літературною мовою для південної Руси зробилася чужа, церковнослов’янська... Живі південноруські елементи могли вдиратися до письменської церковнослов’янської мови тільки проти волі писаря–русина (в іншому місці цієї ж праці читаємо, що тогочасні писарі «нехотячи робили описки в дусі своєї живої мови, і через це ми з–попід церковнослов’янської кори виловлюємо загальні зариси південно–руської мови, якою говорили люди в літописній Київській великокнязівській державі» і що «написаннями отакого типу київський Ізборник 1073 р. аж рясніє». — М. Л.)». Тобто лише внаслідок недогляду писаря в офіційну мову рукопису зрідка «вдиралися» звичні йому із повсякденного вжитку елементи тогочасного усного мовлення.

Та цим, звичайно, «вдирання» у літописні джерела XI ст. особливостей, притаманних тогочасній живій українській мові,