Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Не розумію! — сказав пан фон Тротта.

— Я так і думав, що ви мене не зрозумієте, — мовив Хойницький. — Нас усіх більше не існує.

Стало дуже тихо. Останнє світло дня вже давно згасло. Крізь вузенькі смуги зелених жалюзі можна вже було бачити на небі перші зорі. Розлогий і гучний жаб’ячий спів змінила тиха металічна музика польових коників. Час від часу озивалися раптові поклики зозулі. Окружний начальник, що під впливом алкоголю, своєрідного оточення і незвичайних графових речей перебував у незнайомому для себе стані якоїсь майже зачаклованості, крадькома глянув на сина — просто аби побачити рідну й близьку людину. Але й Карл Йозеф більше не здавався йому рідним і близьким! Може, Хойницький казав правду, і всіх їх справді більше не існувало? Здобувшись на силі, пан фон Тротта тільки запитав:

— Як то монархії більше не існує? Я не розумію!

— Дуже просто! — відповів Хойницький. — Формально вона ще існує. Ми ще маємо армію, — граф кивнув у бік лейтенанта, — і урядовців, — він указав на окружного начальника, — але вона живцем розвалюється. Вона розпадається, вона вже пропала! Приречений на смерть стариган, якому найменша нежить страшна, посідає старий трон лише завдяки тому диву, що він ще спроможний на ньому сидіти. Допоки ще, допоки? Час більше не хоче нас! Нинішній час прагне створити лише самостійні національні держави! Тепер більше не вірують у Бога. Народи більше не йдуть до церкви. Вони йдуть до національних спілок! Монархія, наша монархія, заснована на благочесті, на вірі в те, що Господь обрав Габсбурґів правити таким-то й таким числом християнських народів. Наш цісар — світський брат папи, він зветься — Його Королівсько-Цісарська Апостольська величність, — як ніхто з європейських правителів. Жодний правитель у Європі не залежить такою мірою від ласки Божої і від віри народів у ласку Божу. Німецький імператор, коли Господь обмине його своєю ласкою, все-таки править далі, можливо, з ласки нації. А цісаря Австро-Угорщини Господь своєю ласкою не обмине ніколи! І ось тепер Господь обминув його своєю ласкою!

Окружний начальник підвівся. Ніколи він не думав, що на світі знайдеться людина, яка зможе заявити, що Господь обминув цісаря своєю ласкою, покинув цісаря. А проте видалося йому, тому, хто на цілий свій вік відступав справи небесні богословам і, зрештою, вважав церкву, службу Божу, свято Тіла Христового, духівництво й пана Бога інституціями монархії, — йому видалося, ніби графові слова враз прояснили усе те сум’яття, яке сповнювало його кілька останніх тижнів, а надто по смерті старого Жака. Так, Господь обминув своєю ласкою старого цісаря, відвернувся від нього! Окружний начальник ступнув кілька кроків, і стара підлога зарипіла під його ногами. Він підійшов до вікна й крізь щілини жалюзі побачив вузенькі смужки темно-синьої ночі. Усі процеси природи і всі події щоденного життя зненацька набули для нього загрозливого й незбагненного сенсу. Незбагненний був шелесткий хор коників, незбагненне мерехтіння зірок, незбагненна оксамитова синява ночі, незбагненна була для окружного начальника сама його подорож у прикордоння і перебування у цього графа. Він знов повернувся до столу, погладжуючи одне крило своїх бакенбардів, як робив щоразу, коли був трохи розгублений. Трохи розгублений! Він зроду не був такий розгублений, як оце тепер!

Перед ним ще стояв повний келих. Пан фон Тротта одним духом вихилив його.

— Отже, — почав він, — ви гадаєте… ви гадаєте, що ми…

— Пропали, — докінчив граф. — Ми пропали, ви, і ваш син, і я! Ми, кажу я вам, останні могікани того світу, в якому Господь обдаровує своєю ласкою величності, а такі навіжені, як я, роблять золото. Послухайте лиш! Подивіться! — І Хойницький підвівся з-за столу, підійшов до дверей, повернув вимикача, і у великій люстрі спалахнули лампочки. — Дивіться! — вів він далі. — Наш час — це час електрики, а не алхімії. І хімії теж, ви розумієте? Знаєте, як зветься оця штука? Нітрогліцерин. — Граф вимовив це слово по складах: — Ні-тро-глі-це-рин! Не золото! У палаці Франца Йосифа досі ще світять свічки. Ви розумієте? Нітрогліцерин і електрика — ось що зведе нас у могилу! Нам уже недалеко до неї, недалеко!

Сяйво, що спалахнуло від електричних лампочок, розкидало по стінах над полицями зелені, червоні й жовті, вузькі й широкі трепетні відблиски від скляних колб і рурок. Тихий і блідий сидів біля столу Карл Йозеф. Увесь той час він пив. Окружний начальник поглянув на лейтенанта і згадав свого приятеля художника Мозера. А що старий пан фон Тротта й сам уже підпив, то, неначе в дуже далекому дзеркалі, побачив бліде відображення свого п’яного сина під зеленими деревами Народного саду, в крислатому капелюсі на голові й з великою текою під пахвою; неначе пророчий дар графа передбачати майбутнє передався окружному начальникові, зробивши його здатним передбачити майбутнє власного нащадка. Напівпорожні й сумовиті, стояли тарілки й миски, пляшки й келихи. Чарівничо вигравало світло електричних лампочок у скляних рурках на полицях попід стінами. Два старі лакеї з бакенбардами, як брати, схожі на цісаря Франца Йосифа й на окружного начальника, заходилися прибирати зі столу. Сюрчання коників час від часу, як молотком, перебивав раптовий поклик зозулі.

Хойницький підняв пляшку.

— Вітчизняної, — так називав він горілку, — ви таки ще повинні випити. Лишилося вже небагато.

І вони допили «вітчизняну».

Окружний начальник вийняв годинника, проте не зміг до ладу розрізнити, що показували стрілки. Вони так швидко кружляли по білому щитку циферблата, неначе на ньому бігало сто стрілок замість звичних двох. А замість дванадцяти цифр було дванадцять разів по дванадцять! Бо цифри стояли так тісно одна біля одної, як можуть стояти лише позначки хвилин. Могла бути дев’ята вечора, а могла бути й північ.

— Десята година! — повідомив Хойницький.

Лакеї з бакенбардами легенько підхопили гостей попід руки й вивели надвір. Там на них чекала велика коляска Хойницького. Небо було дуже близько, — ця добра, рідна, земна чаша з такого знайомого синього скла лежала над землею на відстані простягнутої руки. Кам’яний стовп праворуч від павільйону, здавалося, до нього торкався. Зірки були наче повтикані