Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

просто неба, рясно вкритий темно-зеленими плямами моху та чорними тоненькими розколинами. На масивній дерев’яній брамі красувався герб Хойницьких — трикратно поділений синій щит із трьома золотими оленями, роги яких сплелися в нерозв’язну плутанину. Хойницький засвітив світло. Вони стояли в просторому низькому приміщенні. Крізь щілини в зелених жалюзі ще пробивалося до нього останнє, сіре світло дня. Накритий під лампою стіл був заставлений тарілками, пляшками, келихами, срібними ложками, виделками та ножами й мисками.

— Я дозволив собі підготувати для вас невеличку перекуску! — сказав Хойницький.

Він поналивав чистої, як сльоза, «дев’яностоградусної» у три невеличкі келишки, подав два гостям і сам підняв третій. Усі випили. Ставлячи порожній келишок на стіл, окружний начальник почувався трохи збентежено. Реальність наїдків, однак, затіняла таємничу обстановку павільйону, і апетит окружного начальника переважав збентеження. Брунатний печінковий паштет, рябіючи смолисто-чорними трюфелями, стояв у блискучому вінку ясних кристалів льоду. Ніжна фазаняча груднинка самотньо височіла на сніжно-білій тарілці, в оточенні барвистого почту з зелених, червоних, білих та жовтих овочів у мисочках із синьо-золотою облямівкою, прикрашених гербами. В чималій кришталевій вазі виблискували мільйони чорно-сірих перлинок кав’яру в обідку із золотавих скибочок цитрини. І рожеві кружалочки шинки, стережені великою тризубою срібною виделкою, покірно лежали на довгастому тарелі, притулившись одна до одної, в сусідстві з червонощокими редисками, що нагадували малих смаглявеньких сільських дівчаток. Варені, смажені й замариновані з кисло-солодкою цибулею, лежали чималі шматки гладкого коропа й вузької, пронозистої щуки на склі, сріблі й порцеляні. Круглі буханчики чорного, сірого й білого хліба спочивали в простих сільських плетених кошиках, мов дитинчатка в колисочках, нарізані майже непомітно і так майстерно поскладані знов докупи, що здавалися цілісінькими. Поміж стравами стояли товстенькі бокаті пляшки й вузькі, високі, чотири- й шестигранні кришталеві карафи, і тут-таки — гладенькі, круглі, то з довгими, а то з куценькими шийками, то з етикетками, то без етикеток, і всі в супроводі цілого полку найрозмаїтіших келихів і келишків.

Невеличке товариство заходилося коло їжі.

Незвична тутешня манера влаштовувати «перекуску» в незвичну годину видалася окружному начальникові вельми втішною ознакою небуденних звичаїв прикордонного краю. У старій цісарсько-королівській монархії навіть такі спартанці з натури, як пан фон Тротта, полюбляли добрі наїдки і напої. Минуло вже багато часу від того дня, як окружний начальник мав нагоду попоїсти неординарно. Тією нагодою був прощальний бенкет у намісника, князя M., що від’їздив «із почесною місією» до нещодавно окупованих земель Боснії та Герцеговини, бо мав славу великого знавця мов і вмілого приборкувача «диких народів». Так, того дня окружний начальник неординарно їв і пив! І день той, в числі інших днів з неординарними напоями й наїдками, так само міцно запав йому в пам’ять, як і ті незабутні дні, в які він діставав подяку від намісника чи коли його призначено окружним обер-комісаром, а пізніше окружним начальником. Він смакував добірними стравами, вже просто дивлячись на них, як інші смакують ївши. Його очі кілька разів озирнули багатий стіл, з насолодою затримуючись тут і там. Про своє таємниче, ба навіть трохи моторошне оточення він майже геть забув. Вони їли. І пили з розмаїтих пляшок. І окружний начальник усе хвалив, примовляючи: «Витончена річ!» або: «Відмінна їжа!» щоразу, як переходив від однієї страви до іншої. Обличчя його потроху заливав рум’янець. І крила бакенбардів безупинно коливалися.

— Я запросив вас сюди, панове, — сказав Хойницький, — бо в «новому палаці» нам могли перешкодити. Там у мене двері, так би мовити, завжди відчинені, і всім моїм приятелям вільно приходити, коли їм заманеться. Тут я зазвичай лише працюю.

— Працюєте? — перепитав окружний начальник.

— Так, — відповів Хойницький, — працюю. Працюю, сказати б, задля розваги. Я лише продовжую традиції своїх предків і, відверто кажучи, не завжди ставлюся до цього так поважно, як колись мій дід. Тутешні селяни вважали його могутнім чаклуном, та, може, він і був чаклун. Мене вони теж мають за чаклуна, проте я не чаклун. Мені досі не пощастило виготовити ні порошинки.

— Ні порошинки? — запитав окружний начальник. — Ні порошинки — чого?

— Золота, звісно, — відповів Хойницький, так неначе йшлося про найзвичайнішу в світі справу. — Я трохи знаюся на хімії, — повів він далі. — Це давній хист у нашій родині. Тут на полицях, як ви бачите, у мене найстаровинніші й найсучасніші апарати. — Він показав на стіни. Окружний начальник побачив на кожній стіні по шість дерев’яних довгих полиць. На полицях стояли ступки, малі й великі паперові торбинки, скляні посудини, такі, як були у стародавніх аптеках, химерні скляні кулі з різнобарвними рідинами, лампочки, спиртівки й рурки.

— Дуже дивно, дуже, страшенно дивно! — вимовив пан фон Тротта.

— Я й сам не можу сказати напевне, — провадив Хойницький, — чи поважно я ставлюся до цього, чи ні. Часом, коли я вранці приходжу сюди, мене охоплює пристрасть, і тоді я читаю рецепти мого діда, й кидаюся робити досліди, і сам із себе сміюся, і йду геть. Та знову й знову приходжу сюди, й знов роблю досліди.

— Дивно, дивно! — повторив окружний начальник.

— Не дивніше, — сказав граф, — ніж усе інше, що я міг би робити. Стати міністром культів та освіти? Мені це пропонували. Чи, може, начальником відділу в міністерстві внутрішніх справ? Це мені також пропонували. Чи жити при дворі й бути обер-гофмейстером? Це теж можливо. Франц Йосиф знає мене…

Окружний начальник відсунув свого стільця на два дюйми назад. Коли Хойницький так запанібрата називав цісаря на ім’я, неначе той був один із тих жалюгідних депутатів, які після встановлення загального, рівного й таємного виборчого права засідали в парламенті, або наче цісар був, — у кращому випадку! — вже мертвий і став просто однією з постатей вітчизняної історії, — окружний начальник відчував гострий біль у серці. Хойницький виправився:

— Його величність знає мене!

Окружний начальник знов присунувся до столу й запитав:

— А чому ж — пардон! — служити батьківщині — так само марна річ, як і силкуватися робити золото?

— Тому що батьківщини більше не