В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

куща рясної бузини, обіперся на тин і почав дивитися на млинове коло, що поверталося поволі, розсипаючи прозорі краплини води. Позирнув на ґанок, там сиділа сліпа; вона пряла куделицю, підвівши догори свої незрячі очі і, мабуть, щось думала, намотуючи на веретено пряжу.

Аж ось знову почувся за гаєм церковний дзвін; сліпа, почувши його, посміхнулася чогось радісно, а потім знову стала сумна. З млина вийшов млинар, спустив усі чисто заставки, навіть і на яловому опусті, а сам пішов у той бік, звідкіль чувся дзвін, мабуть, у село, бо воно було неподалік звідціль, захилене густим лісом.

Що бачив та чув Самко

Коли замовкли водяні шуми, навкруги зробилося тихо, мов у вусі. Самко вже хотів іти в клуню, коли почув гупання на містку. То йшла містком, гупаючи здоровенними чобітьми, ота погана на вроду дівчина, чи жінка, що її першу вони з Марком побачили отут ранком, коли вона гнала пасти корови.

Ідучи, вона цьвохкала батогом по бильцях мосту та балакала голосно сама до себе:

– Та й ловко ж гуде дзвін! Кажуть люди – приїхав пан. Та ще казали – думає він одружитися. Отож і дівчат, мабуть, скликали на майдан, щоб молоду він собі обрав. Чи не піти і собі? – запитала вона сама себе і зупинилася.

Самко трохи був не зареготав з останніх слів отієї дівчини, але зрозумів, що до своєї поганої вроди вона ще й хибувала на розум.

– А може, і я впала панові в око? Отоді б уже я попоїла добре меду та спала б день і ніч. Була б тоді гладка, хоч я й так дебела. Ги-ги-ги! – І вона, ляснувши себе долонею нижче спини, голосно зареготала.

Самко побачив, що вона дурна навіки.

– Ні, не піду, бо ще пан причепиться, а Борис тоді сумуватиме та побиватиметься за мною. Буде з мене й Бориса, – вирішила дурна і знову загупотіла містком, співаючи гучно:

Ой, корова біла, а теля руде. Ой, гарненький в мене молодий буде!

Самко глянув на сліпу і побачив, що вона, прислухавшись до балачки дурної, сумно хитнула головою і зітхнула.

А дурна, зійшовши з містка, прямувала до ґанку та голосно балакала до сліпої:

– Оце, Орино, я прийшла обідати. Ото як поснідала, взяла в сакви величезну хлібину та вже й упорала. Ги-ги-ги! Сиджу, пасу та їм собі потроху! – розповідала, хтозна-чого регочучи, дурна.

– Іди обідай, Гапусю, там Дося в хаті, – ласкаво сказала сліпа.

– Ги-ги-ги! – зареготала ще дуже дурна, та аж присіла від сміху. – Ой, було мені сьогодні, Орино. Зустріла я Бориса та й моргнула на нього, а потім ще й кахикнула отако: кахи! – Вона так гучно кахикнула, що навкруги луна пішла. – А він, Орисю, як заходивсь мене шмагати нагаєм, – розповідала далі дурна. – Він мене б’є, а я моргаю до нього, він б’є, а я одно моргаю та думаю: нехай б’є, аби любив. А таки я переморгала його, бо він плюнув та й пішов, а я ще моргнула. Нехай б’є та не цурається. А коли ми з ним поберемося, то будемо битися нарівні, бо я теж буваю люта, – додала вона поважно і, гупаючи на ґанку, пішла в хату.

«Це така на їжу та, мабуть, і на силу, як і Марко», – подумав про дурну Самко.

На греблі почувся гомін, ішли, наближаючись до містка, кілька селян. Вони балакали не гучно, а проте було чутно.

– Скоріше-бо! Коли б не опізнитися, а то біда. Борис не пожартує, – говорив один з селян.

– Хвалити Бога, я вже тиждень, як не битий, – хвалився другий.

– І в мене теж підгоїлася спина, – казав третій.

– Коли б хоч пан був на цей час веселий, – промовив четвертий.

– Та однаково скуштуємо лози. Б’ють не за те, що винний, а просто так, щоб пам’ятав та знав, – зауважив п’ятий.

Вони всі пішли містком у той бік, де лунав дзвін.

Самко зиркнув на ґанок і побачив, що сліпа покинула прясти і, прихилившись до стовпа, прислухалася до гомону селян.

– Біжіть мерщій, біжіть, нещасні вівці... Лягайте під батіг... – промовила вона з гнівливою зневагою вслід селянам. Сказала і замовкла, стоячи, мов кам’яна, з похиленою головою.

Знову біля містка почувся гомін, цокотливий дівчачий: то поспішали на майдан дівчата, вони балакали всі разом.

– Дівчатоньки. Ми станемо наперед. Може, набиратимуть до двору. А там Іваниха така люта. Вона всіх б’є. А де не б’ють? Переболить та й пройде. Чи личить мені оця квітчаста хустка? Коли б у нас було у віщо вбратися, то й ми були б найкращі, – гомоніли дівчата, ідучи містком.

– Що промовляє безглузда молодість. Не чепуріться, не вбирайтесь гарно... Зазнаєте ви, як воно в дівочій... Примусять вас отам вишивати шовками, і загубите ви там світ сонця, як я загубила,