В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

а з Наддніпрянщини і живуть вони отут вже двадцять п’ять років. Були колись вільними козаками, а опинилися в неволі. Вскочили з дурного розуму. Трапилося це через кілька десятків років після збурення першої Січі, коли запорожці повтікали на чужу сторону, а багато козаків-зимовників лишилося по своїх селах та хуторах. Жили собі не гарно, не погано, хоч і нудьгували декотрі, що вже нема Січі. Надумав цар Петро будувати понад Дніпром фортеці, зігнав багато війська, москалів. Почали гнати козаків на роботу. Заможні козаки одкупалися грішми, а біднота знесилювалася на отій праці. Скрутно стало. Але наїхав якийсь пан здалеку і розголосив скрізь: коли хто хоче, мовляв, вільного життя, то нехай перебирається на Курщину, на вільні землі й ліси. Наобіцяв отой пан людям рай на цьому світі, а царські урядники теж почали вмовляти людей, щоб вони згоджувалися йти на вільні землі.

Знайшлися серед козацтва такі, що погодилися на оте, – найбільше голота, бо несолодко було їй. І, недовго думаючи, сотня родин з самої тільки Гнатівки, що неподалік від Ненаситецького порогу, зібрались, попрощалися з рідним Дніпром та й посунули на далеку Курщину. Коли прибули сюди, то негарно здалося, бо навкруги болота, а проте втішалися, що тут вільні ліси та лагідний затишок. А ще коли побачили, як живуть у поближніх селах руські люди та роблять на панів, терплять злидні, а проте живуть то нашим козакам, ще тоді вільним, здалося, мов нічого. Думали, що їм не знати панів, а робити тільки на самих себе. Отой пан, що закликав їх сюди, не з’являвся довго, так наче забув про них.

Побудувалися наші козаки, почали орати, сіяти, деякі полювати, бо звіра повно в лісах, рибі тісно у воді. Своє нове село прозвали «Козацьке», бо воно складалося з самих козаків. Прожили вільно собі аж два роки, коли прийшла чутка з Путивля, що нібито нас закріпостили панові. Не повірили наші козаки тому й тоді, коли навіть прибув пан та почав будуватися. Нехай, думаємо собі, будується, всім треба жити. А сам пан нічого нам не каже, тільки попрохав нас, щоб ми нарубали йому лісу на будівлі. Чому й не допомогти? Допомогли гуртом йому будуватися. Але бачимо далі, що пан почав себе оточувати прихильниками з наших таки людей, набрав собі таких, що йому найбільше подобалися, а до всіх інших почав ставитися вороже, почав примушувати робити на себе. Роз’єднав наших козаків, поробив їх ворогами і почав верховодити. Не хотіли козаки коритися панові, коли ж панські прихильники стали на боці пана. Свої своїх почали душити та корити під ноги панові.

Дійшло до того, що між супротивниками панськими та прихильниками зчинилася бійка, та не яка-небудь бійка, а справжня війна знялася, бо всі козаки мали в себе зброю. Билися козаки і подужали панських прихильників, але пан скористувався з бійки, привів з Курського солдатів, і вони втихомирили всіх, відняли від усіх чисто зброю, і від прихильників навіть. А після того зразу ж пан зігнав до церкви усіх чисто, і піп оголосив з вівтаря, що всі люди в селі Козацькому вже не козаки, а з царської волі – панські кріпаки. Побачили тоді й панські прихильники, що вони теж ускочили в лабети, та вже було пізно, нічого було робити, нема кому скаржитися. Мусіли всі скоритися. Хоча були такі, що тікали на Січ, тільки таких було мало. Куди його тікати з родиною! А до того пішли чутки, що вже нема ніде волі, і куди не підеш, то однаково будеш панський.

Слухали бурсаки млинареве оповідання та довідувалися про те, як лихою підманою колишні вільні люди опинилися в ярмі.

Про себе розповів млинар, що він хоч і живе серед кріпаків, а проте він та його дві дочки Гапка та Орина, вільні. Сталося оте дякуючи його меншому братові Василькові, що не скорився панові, утік на Січ, а потім повернувся сюди на час та привіз черес золотих і дав йому, щоб він на оті гроші одкупився від пана, а сам знову подався на Січ.

– Та краще б того не було. Краще б нам не одкупатися... – промовив з тугою млинар, і, глянувши на меншу дівчину, він чогось утирав сльози.

Дивувалися бурсаки, чого млинар не радий волі, а чого саме – питати було незручно. А все ж Самко запитав млинаря, чи то йому краще, що він вільний, чи гірше.

Млинар сказав, що звичайно краще, хоча доводиться потурати іноді панським примхам та годити панським прислужникам. Ото тільки й волі, що він та його дочки не знають тепер панщини і ніяких кар, як раніше, а живуть з того, що орендують у пана млин та мають трохи свого ґрунту й хату.

Побалакавши, млинар пішов до млина, а хлопцям сказав, що, як вони хочуть одпочити з дороги, то хай лягають хоч у світлиці, хоч у клуні. Хлопці забажали лягти в клуні. Менша дівчина послала їм на сіні.

Гарно влітку лягти після втоми в прохолодній клуні на запашному сіні, вкритому білим рядном.

– Оце, Марку, здається мені, ми так ускочили, що хтозна, як його й вискакувати, – сказав Самко, коли вони вдвох лишилися в клуні.

– Еге ж, – буркнув Марко, вкладаючись спати.

– Коли б ото нам не наробити млинареві лиха, то ніякі болота й ніякі псарі не вдержали б нас, – міркував Самко.

– Авжеж, – погодився Марко, лігши на постіль і розкинувши свої дужі руки й ноги.

– Нахвалявся отой хвалько, що вибив тобі зуба. А проте, поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, – кінчив балачку Самко.

– Атож, – обізвався Марко і смачно захріп.

Самко не ліг, а вийшов з клуні і не знав, що робити, бо не хотілося навіть думати. Обдивившись навкруги в дворі, підійшов до