Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

у всіх щелепи повідвисали. Аплодисменти були цілком заслужені. Після цього він виступив на біс й історія повторилася.

— Добре! Дуже непогано! Хто наважиться позмагатися з чемпіоном?

У вітальні запала тиша, наче на уроці хімії, коли вчитель вибирає собі жертву.

— Братва, це не смішно! Хто захистить честь Південної Праги?

І знову ніхто не зголосився.

— Стережіться, бо зараз я сам заграю!

Схоже, музичні здібності конферансьє були відомі цьому колові, бо кілька людей голосно запротестували.

— А може, у залі є представники інших районів? Воля? Охота? Жолібож? Північна Прага? Середмістя?

Усі чекали на розвиток подій, роззираючись по вітальні в пошуках добровольця.

— Невже ніхто?! — розчаровано вигукнув ведучий.

Пізніше Міколаєві видавалося, що це Кайтек розіграв усю цю виставу. Але ж він не міг передбачити, що Макар прийде на вечірку з гітарою!

— Що, ніхто нічого не знає? Ну, хоч «У лісі-лісі темному», щоб ми не виглядали як останні недоумки! — горлав самозваний трибун. — Згляньтеся! У мене жінка й діти на утриманні! Мене з роботи виженуть! — він удавано заплакав, намагаючись пом’якшити кам’яні серця тих, хто, може, і грав, але не хотів зізнаватися.

Тимчасом Макар у світлі щойно здобутої місцевої слави скромно сидів на дивані, і якби його дуже попросили, хтозна, чи не зіграв би іще.

— То ні? — вистава успішно продовжувалася. — Ніхто не зіграє? Ви бажаєте моєї смерті?!

Він точно знав, чим усе закінчиться. Це, певно, був якийсь ритуал, про який ані Міколай, ані Макар не підозрювали.

— Мені самому вирішити?

— Та-а-а-ак! — пролунав одностайний гук.

Конферансьє почав скандувати:

— Кай-тек! Кай-тек! Кай-тек! — інші підхопили, і за мить усі, окрім Міколая й Меланії, викликали Кайтека на сцену.

«На що вони розраховують? — думав Малий. — Чому вони хочуть саме Кайтека?» Йому це видавалося дивним і недоречним. Дві дівчини побігли шукати господаря вечірки, і через хвилину привели його, тримаючи за руки.

— Кай-тек! Кай-тек! Кай-тек! — не замовкали гості.

Кайтек виглядав знудженим і невдоволеним. Макар устав і простягнув йому гітару. Той узяв інструмент, подивився на нього якусь мить, скривив носа і прикусив губу. У вітальні всі завмерли. Він навіть не сідав, просто поставив ногу на найближчому стільці. Міколай дивився, як зачарований. Він не вірив своїм очам! Кайтек торкнувся струн. Хоч і не співав, усі пізнали «Tears in Heaven». Щось стиснуло Малого за горло. Якщо виступ Макара, віртуозний і яскравий, був явно розрахований на ефект, Кайтек заграв спокійну, тиху, майже філософську мелодію. Зворушливіше її міг би виконати хіба сам Клептон! Коли пісня закінчилася, ніхто не ворухнувся. Кайтек теж стояв, похиливши голову, наче цей короткий номер коштував йому значних зусиль. Макар відреагував перший. Він почав повільно бити в долоні. До нього приєдналися решта. Міколай стояв шокований і не знав, що робити.

— Старий Борщ виростив собі непоганого конкурента! — почув він поруч і потроху почав розуміти. — Міг би Кайтека хоч зараз брати в групу.

— Хіба тільки, щоб загинути від його руки! — озвався хтось інший. — Він же ненавидить батька. Якби міг, то прибив би його!

— Пусте! Батько — це завжди батько! У «Відкритій рані» Кайтек був би як у Бога за пазухою.

— Єдина проблема в тому, що він взагалі не хоче грати!

— І що? Змарнує такий талант?!

Макар між тим піднявся, склав руки по-буддистськи й низько заслонився Кайтекові, визнаючи його перемогу. Той дружньо поплескав його по спині, дивлячись кудись відсутнім поглядом. Публіка шаленіла. Хтось вигукнув: «Біс!» Та Кайтек лише підняв руки на знак того, що він закінчив, і вийшов з вітальні. Із центра знову залунала якась попса. Так, ніби нічого не сталося.

— Ти справді не знав?! — допитувався Макар. Він щойно знайшов Міколая з Меланією, які заховалися в кутку — приголомшені, вони намагалися пристосуватися до нової ситуації.

— Ні.

— Це ж, братику, ліки від нашого головняка!

— Ти не розумієш?! Він не грає не тому, що не вміє. Він просто має це десь!

Макар із недовірою похитав головою.

— А могла би бути команда! Можна було б почати репетиції! Чорт, шкода!

Міколай тяжко зітхнув. Він утомився. Наближалася північ, і розваг йому на сьогодні вистачило. Окрім того, Макар поводився, як дитина, а Меланія сиділа з виразом, наче хтось наступив їй на мозоль! І це має бути ця дивовижна новорічна ніч, якій він так радів?! Хто витримає з таким настроєм ще вісім годин?! Може, піти раніше? Було б трохи по-дурному, але принаймні мати би заспокоїлася.

Він намагався не засуджувати Кайтека, але почувався страшенно обманутим. «То я виявився негідним його довіри? Наліпки клеїти — нормально, а серйозно поговорити вже ні?! Який був сенс у цьому всьому театрі? У цьому прикиданні? Якщо всі знають, рано чи пізно я б теж довідався. У чому була справа? Ще й цей нещасний вираз обличчя! Аякже! Мабуть, втягує всіх у якийсь свій новий проект. От тільки я не маю бажання бути об’єктом будь-чиїх маніпуляцій! А там, на Садибі, він здавався таким справжнім! Чи там теж прикидався? Дідуся Макара теж хотів надурити? Але навіщо? Вони ж ледь знайомі! Що стоїть за всією цією містифікацією?»

Була майже північ. Однак у вітальні небагато людей чекало на Новий рік. Товариство вже давно розповзлося по будинку. Одні страждали над унітазами, бо їхні недосвідчені шлунки прагнули якомога швидше позбутися щедро залитого в них алкоголю. Пари, отримавши нарешті дещицю інтимності, ховалися по вільних кімнатах, аби поекспериментувати без одягу. Інші вирушали в небуття самі чи колективно, а їхній каламутний погляд свідчив про наближення зустрічі з нірваною. Загалом, нічого дивного, а все ж шкода.