Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

Кожна домашня вечірка цим закінчується. Часто вже за годину не було з ким поговорити, а на когось такого, як Міколай, який не потребував штучних засобів для розігріву, дивилися, як на дикуна.

— Піду перевірю, чи в кухні ще лишилося якесь шампанське, — сказав він і піднявся з підлоги, де вони вже досить довго сиділи. — Ти голодна? — спитав він Меланію, та вона лише похитала головою.

Схоже, «Російське ігристе» пішло не настільки добре, як пиво, бо кілька пляшок стояло на столі в очікуванні півночі. Міколай знайшов пластикові стаканчики, якимсь дивом відкоркував пляшку й повернувся до вітальні. Він тішився, що дорогою не зустрів Кайтека. Бо точно сказав би йому щось неприємне, а так ще матиме нагоду все обдумати. Може, знайдуться якісь пом’якшуючі обставини? Хоч Малий і почувався паскудно, він не хотів викреслювати Кайтека зі свого життя, і не хотів, аби той викреслював його. Та мусив утім зізнатися собі, що дещо між ними скінчилося.

Кілька людей зібралося у вітальні зустріти Новий рік, але господаря Міколай не помітив. У принципі, вони не домовлялися, що він із ними панькатиметься весь вечір, мабуть, у нього є ближчі друзі. Вони якось давали собі раду, та подобалося їм це дедалі менше. Продовжуючи сидіти на підлозі, вони з Макаром снували плани на майбутнє. Було в них багато дитячих мрій і юної впевненості в собі, мало страху й враховування реалій. Їхня віра в успіх, що не мала під собою жодних підвалин реальності, вела прямим шляхом до клубних концертів, платинових дисків, слави й до грошей. Та чого були б варті новорічні ночі без мрій?

А що мрія вела їх насамперед до смішного залу на ділянках, Макар вирішив повертатися додому, щоб завтра із самого ранку, тобто десь о другій по обіді, приїхати й побачити це унікальне місце, яким безсумнівно виявиться барак, також відомий як клуб.

Міколай з Меланією вирішили провести його до зупинки. На повітрі до них повернувся хороший настрій. Вони йшли порожньою вулицею, милувалися феєрверками, що вибухали в різних частинах неба, і раділи завтрашньому дню. Коли під’їхав автобус, Меланія і Міколай, не замислюючись, сіли разом з Макаром. Їм навіть на секунду не спало на думку повернутися до Кайтека.

611 Садиба

— Ульотна кімнатенція! — вигукнув Макар, роззираючись довкола їхньою новою репетиційною. Міколай лише підморгнув Меланії. — Атмосфера — супер! Коли починаємо?

— Трохи якось тупо без басиста... — бовкнув Малий.

— Басист знайдеться. Хіба у Варшаві бракує басистів?

Міколая оптимізм Макара смішив! Басист — це справді проблема. Велика проблема. Як знайти когось, із ким вони розумітимуться без слів, хто любитиме те ж, що й вони, і кого вставлятиме репетиційна на ділянках і музика «NOFX»? Імовірність знайти такого дорівнювала шансам виграти джек-пот у лотерею.

— А може, ще разок переговорити з Кайтеком? — кинув Макар, дивлячись убік.

— Ні! — різко вигукнув Міколай. — І прошу, давай більше не будемо про це! Я його знаю. Він не погодиться. Закрили питання раз і назавжди. Дамо собі раду й без нього.

— Як хочеш. Коли починаємо?

— У суботу? Підійде?

— Звісно. Тільки треба якийсь обігрівач знайти. Тут дико холодно.

Збуджений радісною перспективою швидкого втілення мрій, Міколай не звертав уваги на Меланію. Якби він глянув на неї пильніше, то обов’язково б помітив, що вона на диво мовчазна, напружена, не така, як завжди. Однак зайнятий собою, він дивився неуважно. Ні про що не здогадувався, нічого не боявся. Не відчував її внутрішньої боротьби. Він ані на мить не підозрював, що Кайтек увірвався в кожну її думку, і що чим більше вона намагалася йому опиратися, тим гірше в неї це виходило. Бо було в цьому щось таке солодке, чого Меланія не розуміла, що зневажала, та одночасно соромилася, як найстрашнішого із гріхів. Їй здавалося, що всі бачать, що з нею діється, що всі давно вже дізналися її таємницю. Щоки дівчини палали, а в голові все перемішалося. Уперше вона попрощалася з Міколаєм з відчуттям полегші.

Вона не чекала, що коли ввечері почне потроху забувати про все, що сталося, Кайтек знову вдереться в її життя. Стук о такій порі завжди супроводжувався відчуттям страху. У темряві ніхто вже не шастав ділянками. Меланія глянула на мати й спохмурніла.

— Заходьте! — гукнула вона, а побачивши у відчинених дверях Кайтека, дівчина знову відчула, що червоніє. Він був якийсь сумний, пригнічений, а може, втомлений після вечірки, яка тривала, певно, до ранку.

— Добрий вечір.

— Привіт! — відповіла вона із клубком у горлі. На звичайну ввічливість не спромоглася. Меланія завмерла, не дивлячись йому в очі, так наче на ній уже тяжіла вина, хоча нічого ж іще не сталося.

Кайтек на порозі був як втілення найгірших передчуттів. Вона не знала, що він прийде, проте ці відвідини її зовсім не здивували.

— Щось сталося? — видихнула вона ледь чутно.

— Ні. Нічого... Тобто, так. Сталося. Ми можемо поговорити?

— Але про що?

— Прошу тебе...

Відчуваючи на собі погляд матері й малих, які й так поводили себе героїчно, не вимагаючи гостинців, Меланія вдягла куртку й вийшла. Кайтек уже стояв на стежці, за парканом, наче боявся, що надмірна близькість будинку не забезпечить йому відповідної інтимності. Меланія підійшла до хвіртки, але лишилася зі свого боку.

— У чому річ? — спитала вона різко, щоб приховати страх перед тим, що він мав їй сказати.

— Прогуляємось?

— Ні!

— Але... Будь ласка... Мені дуже важко із цим...

— Давай я полегшу тобі тягар, хочеш?!

— Що?

— Просто нічого не кажи. Нічого із цього не буде. Ти помилився адресою. І не пробуй, не зі