Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

її обличчя, виразнішають чорні шнурочки брів, повнішають вуста, відчувала, як її дитячий солодкий молочний запах змінюється на аромати зрілого дівочого тіла, як воно бринить, наче листочок материнки на вітрі, від передчуття кохання. Пам’ятаю той ранок, коли вона прийшла до мене вже жінкою. Від її лона йшов міцний хмільний дух молодого чоловічого тіла, а на пальчикові жовтіла вузенька обручка. Я впізнала ту обручку: її колись носила Соломійчина мама, ще як молодою була і її руки не огрубіли, не розбухли й не порепалися від щоденної праці. Соломійка!.. Вона була така щаслива!.. Ночами до мене нахилявся той, хто зробив її щасливою. Його звали Авдієм. Чомусь тільки темної пори, коли люди сплять, він приходив до криниці по воду – наповнював дерев’яну бочку у дворі, широкий цебрик, пузаті баняки, ночви. Казав: щоб Соломійчиним ручкам удень легше було.

Мене дуже лякало те синє авто, що приїжджало до Соломії щонеділі. Разом із запахом бензину, який я терпіти не можу, воно привозило хвилі тривоги й страху. Вони розходилися колами над травою, навколо хати, саду, криниці. Тоді була осінь. Якраз пройшов дощ. З авта вийшли троє. Крикливі, збуджені, від них смерділо самогонкою й хіттю. Вони зайшли до хати, але були там недовго. Соломійка вибігла боса й простоволоса, у розірваній сорочці. Кинулася до мене: мабуть, думала, що я врятую. Але я не знала, як це зробити. Вона вистрибнула на зруб, стала однією ногою на вузеньку дощечку, а другу занесла наді мною. І закричала. Так закричала, аж я брижами взялася, і темні кола по мені пішли:

– Калісію-у-у-у! Не підхо-о-о-одь! Бо скочу!

Він не зупинився.

Вона не хотіла стрибати. Я це знаю. Я ж чула, як пахне її тіло – молодістю й коханням. Так не пахнуть ті, хто хоче попрощатися з життям.

Він підбіг першим. Той, у рипучих хромових чоботях. Той, хто перед цим щонеділі приїжджав сюди. Згріб її, дихнув перегаром у лице, а тоді раптом угледів того вузенького перстеника, люто стягнув його з пальця й пожбурив у криницю. «Як не моя, то нічия!» – сказав. Вона хитнулася, замахала руками, як пташка крильми. Він і не думав підтримати її. Зі злістю відштовхнув і дивився холодними осоловілими очима, як вона падає.

А потім вибіг Авдій. Летів до криниці від хати, розбризкуючи калюжі босими ногами, і благав. «Брате, – благав, – брате!» Я бачила, як тінь холодного усміху пробігла лицем того, хто штовхнув Соломію. А потім Авдій бився об землю й кричав. Він так кричав, що мені захотілося зникнути, піти в землю й не повернутися більше. Так, як це роблять люди. Але ж я не людина, я вода. Я все одно проб’юся з-під землі. Дощем, росою, туманом.

Тоді я три дні бродила дощавицею, припадала до опустілого городу, до вікон порожньої хати, чіплялася за автівку, якою Авдія повезли до міста. На похороні Калісій плакав і розказував усім, що цей проклятий каторжник Авдій Горнич для того й утік із заслання, щоб помститися, от і розправився з учителькою, його нареченою, з якою він, Калісій, збирався одружитися й без якої жити не зможе.

Я не могла цього слухати, не могла витерпіти. Повернулася в криницю й захолола на самому дні. Осінь тоді була посушливою, ні один дощ не пролився. Такої осені в цих краях іще не було. Більше мене не торкнулося жодне відро. Ніхто не пив мене, не чистив джерело, не лагодив криничний зруб. Але я чекала. Я знала, що він живий і має повернутися. Не може він піти за той край, куди відходять люди, не повернувшись сюди.

Цього літа він повернувся. Прийшов із чоловіком, який у Залісцях криниці копає. Я впізнала того чоловіка, бо всіх криничних копачів знаю. І Авдія впізнала. Мене не здивували ні його сивина, ні рубець від чола над лівим оком до скроні. Люди змінюють свою оболонку. Але всередині він був таким самим. І та дівчина, Соломійка, була в ньому такою ж, якою я її запам’ятала. Він сам спустився між замшілими цямринами, довго дивився на мене, вигріб мул, що кількома шарами заліг піді мною, розчистив джерело, знайшов того перстеника жовтого. А потім вони вдвох змайстрували зруб, поставили журавля.

Коли я піднялася на поверхню, то дуже здивувалася. Ні хати, у якій жила Соломія, ні двору, ні яблунь, ні стежок, ні хутора… Там, де було все це, – широка дорога, обабіч неї – високі мури, а за ними – садиби. Авдій оселився в недобудованому будинку, єдиному, навколо якого ще не зведений мур. Це не його дім. Він зупинився в ньому, щоб бути ближче до криниці. А навпроти цієї садиби інша: ворота без жодної щілинки й хвіртка, посередині якої, як павук серед павутиння, причаївся залізний ящір із відкритою пащею й розчепіреними кігтями. За воротами й хвірткою стоїть будинок із чорним ґонтом. А в ньому… У ньому той, що біг за Соломією. Той, хто штовхнув її. Тепер він не бігає й навіть не виходить із хати. І не спить ночами. Дихтить ядушливо, нидіє та тулиться лобом до шибки на другому поверсі: щоночі сина виглядає.

Вони не знають один про одного, Авдій і Калісій. А я знаю. І знаю, що не випадково вони знов опинилися поруч. Бо нічого випадкового не буває. Я вже відчуваю, як десь там, угорі, наді мною, над криницею, тривожно тремтить повітря, як помалу закручується у вихор невидима повітряна стихія. Течія часу готується до другого кола.

2

Я ще не бачила її, тільки чула, як вона біжить від металевих воріт у мій бік. Біжить, міцно притискаючи щось до себе. Дівчина вислизнула з тої чорної пащі в ту мить, коли туди в’їжджала автівка. Не знаю, як їй це вдалося: звідти ж і миша не вислизне. Ворота зачинилися, Калісіїв син пішов у дім. Його кроки було чути вже на другому