Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

поверсі – важкі, упевнені кроки господаря. Але що це? Раптом вони стали метушливими, поспішливими, хаотичне тупотіння опустилося згори донизу, у гараж. Ворота поповзли вбік, випускаючи з пащі темного двору автівку, вона просвердлила ніч двома потоками світла й заревіла, як розлючений звір, слідом за дівчиною.

Дівчина якраз порівнялася з криницею. Мабуть, вона хотіла присісти, заховатися, але не встигла. Автівка пронизала її своїми променями і з розгону вдарила в спину. Я чула, як скрикнула й затихла дівчина і як перелякано дихав Калісіїв син, як він безпорадно метався, не знаючи, що робити з нею. Рятувати й не збирався. Як і його батько тоді, коли Соломійка стояла наді мною. Неподалік двигтіла нічна траса, з другого боку їжачилися мурами садиби, хтось уже завертав від траси на дорогу до «царського села». Він перелякався, підняв її непорушне тіло, перекинув через зруб, штовхнув у темінь, а сам кинувся до автівки.

Я не могла допустити, щоб це сталося вдруге. Вона зачепилася сумкою за виступ на цямрині й повисла десь посередині криниці. Я зібрала всю свою силу й тримала її, тримала над собою, аж поки вона не розплющила очі й не вхопилася руками за жовту дерев’яну шию журавля. З розбитою головою, зламаними ребрами вона вибиралася з криниці, зціпивши зуби й не тямлячись від болю. Якби вона скинула сумку-торбину, перечеплену через плече, то їй було б легше вибратися. Але дівчина й не думала її відпускати. Натомість скинула чобітки. Коли вони вдарились об мене, я бризнула так високо, що пробралася до тієї тряп’яної торбини під її рукою. Там, у довгастій круглій штуковині, сиділи янголи. Дивні такі янголи – один у сірій одежі поверх білих крил і з обличчям цієї дівчини, з якого здивовано дивилися на світ зелені очі із сірою поволокою, інші – з головами звірів і птахів.

Я підтримувала її, аж поки не з’явився Авель. Чула, як він біг від недобудованої хати, тяжко втискаючись протезом в асфальт. Коли він просто ходить, ніхто й не здогадується про той протез. Але от коли поспішає… Але він встиг. Він мусів встигнути. Життя людське любить кружляти вже залишеними слідами. І течія часу іноді робить кола. Але це зовсім не означає, що ті кола мають абсолютно співпасти, накластися одне на одне. Ця дівчинка не повинна була загинути, як Соломійка. І Калісіїв гріх іще блукає десь тут, поруч, неспокутуваний і непрощений.

3

Чую, як молодший господар виходить у двір. Його кроки важкі й упевнені. Він завжди так ходить. Хоча впевненості після тієї ночі в нього поменшало. Ось він перейшов подвір’я, натиснув на пульт, відчинив хвіртку з ящером, але не зачинив її за собою, ніби тільки на хвилину вийшов і ось-ось повернеться назад. До шибки на другому поверсі припадає сива голова. Мабуть, Калісій переживає, що син куртки не одягнув, пішов у самому лише легенькому кавовому костюмі, а осінній ранок уже зимові дрижаки розсипає. Йому незвично бачити Жоржа без автівки. Його з’їдає тривога: куди ж це син? А-а-а…

Калісій відриває сиву голову від запотілого вікна й чимчикує донизу. Ледь не впав, перечепившись об білий пластиковий стіл на терасі, перекинув стільця, посковзнувся на доріжці з рожевого базальту, але таки дошкандибав до хвіртки, натиснув на кнопку справа, з усієї сили штовхнув ящера. Хвіртка розчахнулася, пропустила його велике брезкле тіло, а тоді з розгону вдарилась об мур, шугонула назад і з виляском зачинилася, ніби ящір у чорному мереживі художнього литва клацнув залізною пащекою.

Страх жене Калісія слідом за Жоржиком. Я відчуваю гидотний сморід того страху. А Жорж уже ступає у двір через дорогу. З будинку виходить Авдій, прошкує йому назустріч, налягаючи на протез. У вікні тільки на секунду сяйнули зелені дівочі очі. Але Жорж побачив їх. Здригнувся, сіпнув головою, обминув Авдія, біжить до будинку, до Анжели, нервово поправляє щось під піджаком, на паску. Авдій залишається біля дороги, на яку вже вичалапав Калісій.

Вони стоять біля огорожі. По той бік – високий, сивий, жилавий, наче гірський барс, із глибоким рубцем, що тягнеться від чола над лівим оком до скроні, з гострим, наче різьбленим із каменю профілем і трохи випнутим уперед, упертим підборіддям. По цей бік – такий же високий і сивий, з таким же підборіддям, але брезклий і важкий, в окулярах із черепаховою оправою, з ядухою, що зі свистом гонить повітря його розбухлим тілом. Стоять і мовчать.

Жорж уже виходить із будинку. Руки за спиною, голова опущена. Таким Калісій іще не бачив свого сина. Немолюки так ніколи не ходили! Ніколи! Хтось штовхає Жоржа в плечі. Калісій хапається за груди.

Дорогою, розриваючи пласт осіннього туману й голосно завиваючи, мчить автівка з блакитними блимавками. Різко гальмує біля воріт. Жорж проходить повз батька, не сказавши й слова, нахиляє голову, на мить різко повертає її. «Ну й й сука ж ти, Вітьку!» – кидає комусь зі злістю й зникає в автівці.

Ядуха все голосніше бухкає в Калісієвих грудях, тіло аж ходором ходить, наче ковальський міх. Він дивиться на свій будинок за муром, на хвіртку, що зачинилася, і тепер крізь неї навіть мишка не пролізе. Чорний ящір показує йому язика з роззявленої пащеки, ніби дражниться.

– Краще б мене забрали, – дихтить Калісій. – Краще б мене… ще тоді…

Передзимовий холод пробирається під плащ, накинутий просто на піжаму. Йому хочеться впасти й дерти нігтями землю, дерти, поки вона не сховає його й не висмокче, не вибере з нього цю нестерпну дихавку. Він обертається до чужого двору.

– Чого ти дивишся?! – кричить до чоловіка, наче з каменю витесаного. – Чого ти на мене так дивишся?!

Той схиляє голову до лівого плеча, як робив це колись, коли вони ще були братами.