Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

class="book">Наталка сиділа того дня в школі й думала не про уроки, а про те, чи спить ще її батько, і чи не б’є він тим часом матір, поки їх немає вдома.

І таки вгадала, бо ще від порога вона почула, яким голосом батько говорив до матері. Хотіла Наталка втекти за двері, вирішила добратися і заночувати в баби Зойки. Але Іван уже помітив доньку і не відпустив: як була межи Марійкою з Іваном бійка, то він дітей тримав у хаті, аж поки не був певен, що «із дому сміття не піде в люди».

Вже як аж уранці виходила з Івана уся горілка, то починав він каятися, падав на коліна й просив у Марійки вибачення. І було Іванові все одно, що його жінка до кривавих ран збита, що Наталка захрипла й опухла геть від сліз, що син переляканий аж так, що весь обмочувався і трусився тілом. Мусили щоразу вибачати і терпіти.

І дотерпілися вони аж доти, що Іван від якоїсь пори почав казати:

– Як не пробачите мені тепер, то я – накладу на себе руки!

Спочатку Наталка дуже боялася, щоб батько і справді такого із собою не зробив. Та потім вже й сама хотіла, аби він десь дівся із їхнього життя – усім відразу б стало легше.

– Я тебе, страшна лахудро, уб’ю, а сам заріжуся, або – повішаюсь, або – у річці втоплюсь! – кричав ночами озвірілий Іван.

– Не треба, Іване, не кажи так, – просилася Марійка.

А коли уже не було більше сил усім плакати, і таки біг Іван вночі надвір «топитися» або «різати у ванній вени», Марійка наважилась такого попросити в Бога:

– Боже милостивий і милосердний! – вклякла на коліна до вікна. – От якби ж то він, падлюка, таки там і втопився! Але ж хіба таке буде коли? – зітхала.

– А-а-а-а? Відьма! Чого ти за мною не біжиш? Чого ти мене назад не гукаєш? Таки й справді хочеш, щоб я із собою щось вчинив?! – повертався Іван і бив Марійку далі, до самозабуття, до повного свого виснаження…

Взимку, якогось вечора, була, либонь, неділя, Наталка мусила йти додому, бо надворі тріщав мороз; голова у неї ще боліла від учорашнього скандалу, а в квартирі вже розгорявся новий.

Наталка пішла у свою дитячу спальню й хотіла так закрити руками вуха, щоб не було чути, як неприємно тонко вищить мати, але не змогла – бо та вищала надто голосно. І мусила Наталка тиснути лоба долонями і йти до кухні, ставати там у дверях й дивитися, щоб батько матір не вбив.

Боялася Наталка тишу слухати і з дому боялася теж іти… Бо її дядько Костя, материн рідний брат, як була Наталка ще зовсім маленькою, якось сказав таке: «Як тільки уб’є ваш батько матір, то зразу й ожениться на другій жінці, а зла мачуха вас із Ігорком не буде любити, вона вижене вас із дому, і будете ви ходити по світу, немов пси приблудні, і кожне вас гонитиме від свого дому…»

Витріщив Іван очі, налиті кров’ю, Наталка дивиться – вже звикла, а всередині у неї все ходором ходить, а голова аж лопається від страшного болю.

Вже була пізня ніч… «Де ж це батько взяв горілки? – думала Наталка. – Я ж у брагу стакан солі всипала!»

Бо Марійка, байдуже, що саме через проклятущу горілку у хаті були постійні бійки, гнала ту «смолу» за давньою сімейною звичкою, регулярно. Наталка вже й просила матір, щоб того смороду в хаті не було, але Марійка на доччині слова все відказувала: «Думаєш, як я горілки зараз не вижену, то твій тато не піде й більше ніде не знайде? Та він у будь-який магазин піде і купить! Але та горілка буде зла для його здоров’я, нехай вже краще домашню п’є, свою».

І грала-дозрівала знов на кухні, у куточку під шафою в емальованій каструлі брага – смерділа дріжджами й буряками на всю кімнату. Наталка ж ту прокляту бурду люто ненавиділа й одного разу всипала тихцем у смердюче пійло повну пачку солі.

А поки…

Коли ж до ранку Іван таки трохи притишився, Наталка пішла до своєї спальні, сіла там біля вікна на стільчику й пильнувала спухлими від сліз і безсоння очима крізь шибку на людей. Вони йшли попід будинком, й ніхто із них не дивився у вікно. А Наталка так хотіла, щоб хоч хтось подивився! Той хтось побачив би між фіранками заплакане й змучене вистражданим безсонням бліде личко маленької дівчинки, яка усю ніч перед тим молилася й просила Бога, щоб хоч хто-небудь зайшов у двері й притишив озвірілого батька.

Коли ще Наталка марно кликала очима людей, від дверей знов почали наростати крики, але Наталка вже не мала сил йти у той бік, тепер уже її мати убігла до дитячої спальні. Стуляючи на грудях роздерту сорочку, Марійка зашепотіла збитими губами до вікна, спльовуючи криваву слину собі у жменю:

– Наталко, тихесенько втечи із хати й біжи гукай когось на допомогу, бо батько мене зараз уже точно вб’є.

І нажахана Наталка прожогом кинулася бігти до дверей.